Зима у горах - Джон Вейн

Вона забилась у куточок дивана, підібгавши під себе ноги. Тіло зовсім як у дитини, а проте жіночне; вилицювата, з чорним густим волоссям, вона цілком могла бути жінкою з племені черокі, про яких розповідав Медог, і її натура могла виявитись такою ж дикою і непогамовною, як і в них,— ах, іди ж до мене, йди!

Вона заговорила, втупившись поглядом у палаюче вугілля:

—     Якби я погодилась на те, чого ви від мене хочете, то зараз треба було б пройти з вами в сусідню кімнату чи туди, де у вас спальня, віддатися вам, тоді встати, одягтися, поїхати додому, одвезти жінку, яка лишалася з дітьми, знову повернутись додому і лягти, ніби нічого не сталося, в подружнє ліжко. Ні, це надто гидко, надто жахливо! — Вона нестямно замотала головою, не перестаючи говорити: — Я не хочу цього! Подумайте про мою самотність... подумайте про те, які думки снуватимуться в моїй голові, коли я ляжу в ліжко... Джералдове й моє.

—     Джералд у Лондоні, він, можливо, саме зараз лежить у ліжку з якою-небудь дівчиною. Про що він, по-вашому, думає?

—     Я цьому не вірю,— відказала вона.— Навряд чи він цікавиться дівками. Його коханка — кар’єра, і він не захоче марнувати час на коханку з плоті й крові.

—     А хіба від цього вам легше?

—     Я цього не сказала. Але я не можу лягти з вами в ліжко. Якщо хочете задовольнити свої потреби, ідіть до повії.

Від раптового й вульгарного падіння на землю Роджер аж розгубився.

—     Не говоріть так,— лагідно попросив він.

—     А чому? Чи ж не це у вас на думці?

—     Ні, Дженні, не це. Парування заради парування не має для мене великого значення.

Вона засміялась, щиро, по-дитячому потішаючись.

—     Та ви професор, яких світ не бачив!

—     Ви щойно порадили мені піти до повії. А я вам відповідаю: якби я навіть знав, де її знайти, то не пішов би, бо не це зараз для мене найголовніше.— Вимовивши ці слова, він з деяким здивуванням зрозумів, що каже правду.— Ясна річ, мені хотілося б лягти з вами в ліжко. Але передусім задля того, щоб наблизити вас до себе, перекинути між нами постійний місток.

—     Містка може й не вийти.

—     Може й не вийти, але все одно варто спробувати.

Вона підвелась і похитала головою.

—     Не можу. Пробачте, просто не можу. Я часто про це думала. Я хочу сказати, думала про те, що не відчуваю впевненості в правильності свого вибору, не відчуваю, що приношу щастя Джералду. Скільки разів я лежала без сну й чекала цієї миті, саме цієї. Я хочу сказати, уявляла собі, що якийсь чоловік спробує стати моїм коханцем. І в думках я завжди ухилялась від цього.

—     Чому? Через кохання до Джералда? Чи боялись наслідків?

—     Не знаю, не можу вам пояснити.— Вона злегка здригнулась.— Просто так, інстинктивно. Мені страшно.

—     Страшно? Чого ж ви боїтеся?

Вона повільно промовила:

—     Правду кажучи, страшно перейти місток. Я розумію, як безглуздо де може декому здатися. Тим, хто вважає секс звичайним фізичним спазмом, який нічого не змінює, чимось схожим на чхання, з тією хіба різницею, що двоє людей роблять усе одночасно. Але я не в змозі примусити себе стати на таку стежку. Я боюсь. Для мене це як... ну, як гратися з чимось могутнім, таким, що може мене знищити. Хіба ви цього це розумієте? — благально закінчила вона.

—     Так, я вас чудово розумію.

—     Розум підказує мені, що нічого страшного не станеться. Джералду зовсім не обов’язково щось знати, може, він і не дуже хвилюватиметься, коли справді про щось дізнається. Але під цим нашаруванням існує щось інше, щось глибше, ніж розум, примітивніше, і воно говорить мені: якщо я віддамся іншому чоловікові, то з моїм подружнім життям буде покінчено. Після близькості з іншим я не зможу далі вимагати чогось від Джералда. Я не вважаю це спільним приступом чхання.

—     О, перестаньте говорити про чхання! Кожна жінка ставиться до сексу так само, як ви, якщо вона не чинить над собою психологічного насильства. В цьому коріння давньої шлюбної моралі, з якої нині насміхаються, але в якій насправді багато здорового глузду. Якщо ви зайдете так далеко в своїх стосунках з іншим чоловіком, ви неодмінно відчуєте, що вашому шлюбному життю настав край. Але, мабуть, вам і слід було б відчути це.

Вона похитала головою — не заперечливо, а якось розгублено.

—     Це все одно, що сказати людині — їй потрібна хірургічна операція.

—     Що ж, іноді операція буває потрібна.

Досі Дженні невідривно дивилась у вогонь, але тепер звела очі на нього.

—     А яку роль в усьому цьому ви відводите собі? Роль лікаря, який рекомендує мені зробити операцію?

—     Дженні, ви дуже розумна, але не лякайте мене своїми визначеннями. Для мене ви надзвичайно приваблива, я жадаю вас і думаю, що нам би поталанило, якби ми були разом, може, навіть ми зробили б одне одного щасливим до кінця наших днів.

—     Це що — пропозиція одружитись?

—     Ні, я не роблю таких пропозицій жінкам, з якими ще не спав.

Вона підвелася.

—     В такому разі мені ви ніколи не зробите пропозиції.

Він трохи помовчав, потім сказав:

—     Нехай так, але не ображайтесь на мене.

—     Ні, Роджере.— Вона посміхнулась, показуючи, що справді не ображається.— А тепер я мушу їхати додому.

Він теж підвівся. Кімнату раптом сповнив холодний повів розчарованості. Тарілки на столі, порожні келихи з-під вина, вогонь, який ще обнадійливо і яскраво горів у каміні, хоч потреби в цьому більше не