Зима у горах - Джон Вейн

Раптом десь у глибині вулиці почувся пронизливий крик, і з’явилась місіс Аркрайт, без капелюшка, з мокрим і скуйовдженим волоссям, підфарбованим у голубий колір. Вона махала рукою в бік сміттєвоза й кричала:

—     Ану зараз же верніться! Ану верніться!

Троє чоловіків квапливо висипали з баків сміття і стрибнули на приступку ззаду сміттєвоза.

—     Поїхали! — гукнув один з них водієві.

—     Але ж ми ще не закінчили на цій вулиці! — заперечив той, висовуючись із кабіни.

—     Пусте! Гайда! — наполягали сміттярі.

Місіс Аркрайт піддала ходу і була вже зовсім близько.

Пасажири в автобусі повитягували шиї, щоб краще бачити драму, що розігрувалась у них перед очима. Сміттєвоз швидко рушив з місця, троє сміттярів повисло на ньому ззаду, немов жуки-гнойовики, і місіс Аркрайт, зробивши останній відчайдушний ривок, переможено зупинилась.

—     Я заявлю про це куди слід! — долинув її голос крізь пелену дощу.

—     Ми не наймалися слухати образи! — крикнув їй у відповідь один із сміттярів, і машина зникла за рогом.

Місіс Аркрайт круто завернула й попрямувала до автобуса, що ніби навмисно стояв тут для проведення мітингу.

—     Я ж показала їм план! — вигукнула вона, ще навіть не

поставивши ногу на приступку автобуса.— Я їздила в муніципалітет і показувала їм план, і вони визнали, що мій будинок перебуває в районі, де збирають сміття, визнали!

Почувся співчутливий гомін, а якийсь худий, довготелесий чоловік промовив:

—     Нині скрізь обман. Скрізь обман.

—     Сміттярі вимагають, щоб я виносила сміття аж до перехрестя,— сказала місіс Аркрайт.— А я ж удова! Нехай вони із своїми матерями так поводяться!

—     Дехто з них саме так і поводиться,— докинув худий, довготелесий чоловік.

—     Місіс Аркрайт, ви їдете? — спитав Герет.— Мені вже час рушати.— Він промовив це з такою гордістю, наче був машиністом пасажирського експресу.

—     Так, їду,— рішуче відповіла вона, різким рухом голови відкинувши назад пасмо мокрого голубого волосся.— Висадіть Мене на площі. Прийду до тієї контори й сидітиму там, поки вони не заберуть мого сміття. Це неподобство врешті призведе до того, що розведуться пацюки й почнеться тиф, атож — розведуться пацюки й почнеться тиф. Ось вам гроші за проїзд, хлопче,— звернулася вона до Роджера.

Роджера потішило, що вона назвала його хлопцем, але йому все одно не хотілося, щоб місіс Аркрайт сідала в автобус. Його дратувала її постійна збудженість і обмеженість інтересів. Вона жила в сучасному котеджі з чудовим видом на море, але зміст її життя зводився до боротьби за те, щоб кухонні покидьки у неї забирали щотижня.

Просуваючись по автобусу і тримаючись за спинки сидінь, щоб міцніше стояти на ногах, Роджер сподівався, що місіс Аркрайт неодмінно матиме приємну сутичку з чиновниками Корпорації сміттярів, але не здобуде остаточної перемоги, яка позбавила б її права на невдоволення, яке надає сенсу її життю.

Нарешті настала та середа, середа Дженні. З тієї хвилини, коли вони домовились про побачення, Роджер то подумки підганяв час, то переймався страхом. Він, звісно, дуже хотів, щоб Дженні приїхала до нього, йому кортіло з’ясувати, на що він може розраховувати, наскільки тяжкий шлях доведеться долати, а якщо обійтися без заспокійливих метафор, що тільки затуманюють суть справи, — оцінити свої шанси на те, чи зможе він на досить тривалий час відірвати її від

чоловіка, щоб дістати необхідну розраду. І все ж оця необхідність з’ясовувати, промацувати ґрунт, відривати Дженні від чоловіка — страхала його. Подібні речі завдають йому величезної мороки, виводять з душевної рівноваги й вимагають неабияких зусиль, причому з кожним роком дедалі більше.

Він закінчив роботу о шостій, повернувшись до Лланкрвіса з першим вечірнім рейсом. Лишався ще рейс о десятій годині, але по середах він був нескладний, бо чимало народу в цей день після обіду не працювало і воліло їхати кудись інде, а не гаяти вечір у карвенайських пивничках. З цим рейсом Герет цілком міг упоратись сам, на що він і погодився. Роджер подався до себе, відімкнув зелені двері, що вели до тієї частини будинку, яку місіс Опора Джонс призначала для відпускників, і ввійшов у своє помешкання, бурмочучи: «М’ясо, овочі, масло. Вино, штопор. Вугілля, сухі тріски. Ми ще не домовились, коли я маю замерзнути в найнятій квартирі. Картопля. Полагодити віконну засувку». Нерви в нього були до краю напружені, він почував себе невпевненим, нещасним. Готувати сцену для зустрічі з жінкою, організовувати невеличкий, затишний і спокійний адюльтер у протестантському селищі — чому він мусить проходити через цей фарс у його віці? Це було несправедливо й жахливо. Він щиро жалів себе і навіть трохи жалів Дженні.

Проте незабаром у каміні палахкотів вогонь, а електрична плита аж пашіла жаром: він принаймні добряче її нагодує, вони посидять у теплі, перш НІН? він порушить спокійний плин її життя.

Місіс Опора Джонс сиділа тихо, мов павук, на своїй половині будинку. Чи дізнається вона про все, що в нього відбудеться? А що як Дженні, не тямлячись від свого нещасливого шлюбу, впаде йому в обійми, а потім і в ліжко? Чи підглядатиме місіс Опора Джонс у шпарку? Чи викличе когось із лланкрвіського різновиду Комітету боротьби за пристойність або ку-клукс-клану? І якщо, зрештою, подумав він, стоячи перед електричною плитою і відчуваючи, як його охоплює безмежна втома, вона вчинить так, хіба це істотно!

Умовлена година настала. Він чекав Дженні, вона запізнювалась — ось минуло вже десять хвилин, п’ятнадцять, він уже почав подумки лаятись, коли знадвору почулось і затихло шурхотіння шин. Раніше він хотів почекати, доки вона постукає, потім неквапливо піти до дверей, але тепер нетерпляче зразу ж широко розчинив їх. То був блакитний міні-автомобіль, то була Дженні.

Вона ввійшла, зняла коротке модне пальто. На пій була та сама сукня, в якій він уперше побачив її: проста, добре пошита, сливового кольору, коротка (вкорочена?) гарна сукня (її найкраща?), дбайливо вибрана чи машинально взята як