Зима у горах - Джон Вейн

—     Он як? — промовив Роджер, жуючи бутерброд.

—     В Бретані є просто чудові поети,— сказав Медог.— Вам буде легко читати їх, коли ви почнете розуміти валлійську. Я міг би показати вам...

Їхня розмова набрала вченого, вузько фахового характеру, й Роджер знову відчув, що Медог йому подобається, що він навіть захоплюється ним. А кілька хвилин тому вій зовсім не був цього певен.

Вони розмовляли доти, поки пивна зачинилася, після чого Медог подався до себе на службу, надудлившись пива так, що не було сумніву: він неодмінно засне над відомостями про надсучасні житла з усіма вигодами. А Роджер, стоячи на тротуарі, дивився в небо. Там, на тлі яскравої блакиті, клубочились і перевертались білі хмари. Повітря було напрочуд свіже. Саме про таку прогулянку він і мріяв! І Роджер швидко рушив набережною повз пришвартовані рибальські судна, по припорошених сіллю дошках причалів. Незабаром місто залишилося позаду. Вузька кам’яниста дорога вела понад берегом далі, повторюючи його вигини, але за причалами по ній майже ніхто не їздив. Влітку машини відпускників завертали сюди з шосе і зупинялися на трав’янистому узбіччі, немов металеві звірі, вигнані на пасовисько, а їхні власники хлюпались і галасували у воді, або дрімали, накрившись газетами, або вилизували морозиво з вафельних фунтиків. Тепер про ті три місяці, що їх люди проводять у пошуках утіх, нагадували лише клапті подертого паперу,— його видно було де-не-де в кущах ожини за низьким кам’яним муром з боку моря,— та пластмасове відерце, забуте якоюсь міською дитиною, що тепер уже мріє про Різдво,— відерце лежало, вгрузнувши в пісок, там, куди приплив не діставав і не міг змити його в море.

Роджер ішов, глибоко вдихаючи повітря і втішаючись пустельністю й безлюдністю цієї місцевості, скелями з бородами водоростей, до яких поналіплювались черепашки, низьким громаддям острова Енглсі за широкою смугою тьмяно виблискуючої води, калюжами мулу, де, вишукуючи здобич, бродили якісь птахи. У відпускний сезон на березі, мабуть, яблуку ніде впасти, але зараз, коли вже по-справжньому почалася зима, довкола не було нікого; проте, проминувши поворот дороги, Роджер побачив, що хтось тут усе-таки є. Ярдів за п’ятдесят попереду на жухлій траві узбіччя стояла маленька яскраво-синя машина. Він пошукав очима людей, що приїхали цією машиною, і скоро помітив їх біля самісінької смуги прибою: двійко маленьких дітей заклопотано схилялись серед каміння, часом зникаючи за ним, а біля них їхня молода матір. На якусь мить його погляд знічев’я затримався на них; йому приємно було бачити людей лише тому, що їх присутність додавала композиційної стрункості картині, від споглядання якої він відчував насолоду. Та ось молода мати випросталась і подивилась назад, на берег, і Роджер побачив густе пасмо темного волосся над чолом і щось знайоме в поставі. Атож, знайоме. То була Дженні.

Вона його не бачила. Діти навперебій про щось її розпитували. Він чув тоненькі дитячі голоси, напрочуд лункі в прозорому повітрі погожої днини, хоч і не міг розібрати слів, а потім почув і її голос, що розважливо відповідав їм; цей голос, хоч і більш низький, видався йому таким же свіжим і юним, як і нетерплячі вигуки малят. Отак вони й закарбувалися в його нам’яті, всі троє, коли він, ще не помічений ними, зупинився на мить, щоб охопити поглядом картину, що постала перед ним: троє однаково непосидючих і тендітних дітей, на яких життя, таке для них вабливе й цікаве, ще не залишило своїх позначок. Вони то швидко перестрибували з каменю на камінь, то раптом нахилялись, шукаючи щось відоме тільки їм,— постать матері була більшою за постаті дітей, але видавалася просто їхньою збільшеною копією.

Завмерши на місці, Роджер жадібно дивився на неї. Дженні була в джинсах — повсякденному одязі її покоління — і в короткому й товстому темно-червоному светрі, що ховав обриси її тіла, від чого вона виглядала ще звабливішою. Яка вона тендітна, які в неї поривчасті рухи! Роджер несподівано, але безповоротно відчув, що жадає її — не просто як жінку для любовних втіх, а тому, що це Дженні, єдина й неповторна!

Але ж вона одружена. Те, що вона третя дитина, тільки більша, у цій групі безтурботних дітей,— не що інше, як його фантазія. Вона — заміжня жінка. Нещаслива в своєму безглуздому шлюбі, як нещасливий і він у своїй безглуздій самотності. І обом їм майже однаково важко чимось зарадити тут.

Вій вагався, роздумуючи, пройти повз неї, чи нишком повернути й податись назад у Карвенай, щоб уникнути зустрічі, чи наважитись підійти до неї й заговорити? Вона була йому потрібна, і саме ця обставина лякала Роджера. А раптом вона відштовхне його... обуриться його втручанням в оцю коротку ліричну інтерлюдію свого нелегкого життя... Але, як це часто трапляється, стоячи непорушно, він привернув до себе увагу. Ось одна дитина глянула в його бік, потім друга, а тепер уже й Дженні дивиться на нього. Відвернулась, знову глянула, мовби гадаючи, знайомий їй цей чоловік чи ні. Набравшись духу, він на знак привітання нерішуче помахав рукою і рушив до неї.

—     Роджер Фернівел, так? — згадала вона, коли він спустився нижче, подолавши десяток ярдів каміння й водоростей, що відділяли дорогу від краю води.

—     Та він,— відповів Роджер і зразу ж, неначе її слова були запрошенням, вийшов на вилизаний хвилями берег і попрямував до цих,— Полюєте на живність у калюжах? — спитав він, підходячи ближче. (Вияви доброзичливу зацікавленість. Стань улюбленим дядечком! Зав’яжи бодай якусь розмову).

—     Тут зовсім немає калюж,— промовила Дженні, випростуючись і спокійно дивлячись на нього до болю чистими очима,— Це єдине, що мені не подобається на цьому узбережжі. Сама рінь.

—     Ми шукаємо гарні камінці,— повідомила старша дитина. Зупинившись, Роджер уважніше глянув на дітей і побачив, що дитина, яка щойно заговорила до нього,— дівчинка років п’яти; а друга дитина, яка дивилась на нього й сором’язливо мовчала, — хлопчик, менший десь на рік.

—     Он як, гарні камінці? І багато ви нашукали?

—     Так,— відповіла дівчинка упевненим голосом власниці.— Вони ось тут, у торбинці.— І вона показала йому торбинку, зшиту з