Зима у горах - Джон Вейн

«Тоді або він, або я. Для мене це занадто».

«Ти звикнеш. Я ж звик».

«Бо ж він, як ти кажеш, твоя плоть і кров».

«І ти теж. Він моя плоть і кров, бо він мій брат, а ти тому, що ми кохаємо одне одного».

«Так, я вже це чула,— очі в неї зробилися тверді, мов смарагди.— Чоловік і дружина — одна плоть».

«Хіба ти так не вважаєш?»

«Ну то й що, як вважаю? — Вона рвучко повернулась обличчям до нього.— А як буде з дітьми? Якщо у нас знайдуться діти, і їм доведеться рости в одному домі з цим.?»

«Джеффрі не цей, він просто Джеффрі, і не треба перебільшувати. Він зовсім не бридкий чи щось там таке».

«Мені він бридкий. Бридкий, бо страшенно жалюгідний. Навіщо йому жити, чого він не вмирає?»

Тут сон став якийсь шалений. їх охопив нестримний фізичний потяг, вони цілувались вологими губами і кусали одне одного. Марго видихнула: «Чекай-но, давай роздягнемось», але поки вони зривали з себе одяг, між ними посталі стіна з дзеркального скла, товста й холодна. Кинувшись до цієї стіни, вони, голі, щосили притискались до неї, намагаючись відчути одне одного крізь її невблаганну товщу. Соски на персах Марго розплющились об скло. Роджер відчував величезне жадання, та що він міг зробити, коли їх розділяло скло, і звідкись іще долинав голос Джеффрі: «Я вмираю, Роджере. Я вмираю».

Під ранок Роджер прокинувся й здер із себе простирадло й ковдру. Стоячи посеред кімнати, все ще приголомшений поганим сном і тією гіркою правдою, якої йому знову довелось скуштувати, він бачив за вікном темне плече гори і сіре, посмужене світанком небо. Швидко вдягнувшись, він вийшов через зелені двері надвір і застібнув плащ, бо його враз огорнула хвиля холодного вранішнього повітря. Але він зрадів свіжості ранку, як радіє сильний плавець, опинившись у бурхливій холодній воді. Потім з непокритою головою, раз у раз посилено моргаючи, щоб прогнати жахливий сон, він вирушив у дорогу: вгору, за металеву хвіртку, стежкою, що в'юнилась вздовж вигину гори, де бешкетував вітер; праворуч від нього далеко внизу лежало безмежне мерехтливе море, ліворуч — гори пнулись до світла нового дня своїми твердими зеленими вершинами. Він ішов швидко, бездумно; вівці схоплювалися на ноги, коли він наближався, й тікали геть, скривджено позираючи на нього; навіть вівчарі ще не повиходили з своїх домівок так рано, і лише ширококриле гайвороння кружляло вгорі, спостерігаючи за цим.

Роджер ішов і йшов, аж поки відчув, як у всьому тілі розлилося приємне тепло, поки легені очистились, а очі промило свіже повітря. Потім він зупинився — так само раптово, як вирушив у дорогу. Іти далі не було сенсу: він перебував у центрі всесвіту, у фокусі форми й змісту. Над ним займався з-за гір новий день, посилаючи потоки непорочного світла через вимите дощем небо. Далеко на заході лежало море, набагато темніше за небо, воно було ніби втіленням усієї можливої в світі щільності і тому здавалося важчим від гір — така собі пласка тверда рівніша, на якій уява могла вибудовувати будь-які піраміди. Тут, на схилі гори, все було скупе, ощадливе: маленькі деревця, що їх вітер навчив

хитрувати, чіплялися за схил з неперевершеною і далеко розрахованою передбачливістю; неподалік довгий одноповерховий будинок так само притискався до землі, та він, проте, посилав вітрові виклик розірваним на клубки струмочком диму, що вихоплювався з димаря. Люди прокидались, пили чай, їли вівсяну кашу й визирали у вікна, прикидаючи, яка буде погода. Десь там, по той бік гори, у селищі, певно, перевертається і бурмоче в останні хвилини сну Герет, і ковдра здіймається горбом над його спотвореною спиною. А внизу, ближче до моря, в якомусь невідомому місці Дік Шарп, розплющивши очі, всміхається, побачивши своє багатство.

Сонце випливло із-за гір і спрямувало довгий палець-промінь на Роджера. Все довкола сяяло, як нова монета, визолочене, в потоці невимовно прекрасного світла. Отже, лихим, слабким, хтивим, зневіреним і зломленим життям, кожному чоловікові і кожній жінці сьогодні світитиме сонце й щось шепотітиме вітер.

Після такого ліричного початку день, що чекав Роджера попереду, вже здавався йому аж ніяк не позбавленим надій на краще, навпаки, він ніби обіцяв, що сьогодні Роджеру може пощастити, якщо він діятиме й намагатиметься перебороти труднощі. Відколи зазнав невдачі з Беверлі, Роджер з щемливим почуттям усвідомлював, що йому бракує завзяття; він рухався в цьому дивному, незнайомому світі ніби навпомацки, і його ні на мить не полишало відчуття, що сили у нього от-от вичерпаються. А сьогодні він зрозумів, що може взятись за розв’язання своїх проблем,— негайно, широким фронтом.

Першою проблемою були гроші. Він узяв з собою кілька дорожніх чеків, але майже все по них одержав. Тепер же, коли він вирішив на якийсь час осісти в цих краях, йому треба було домовитися з місцевим банком. А також (з внутрішнім дрожем подумав він) з’ясувати, який у нього баланс. Крім того, треба вибратися з готелю «Палас» і сплатити за рахунком, адже він і цього ще не зробив, хоч уже й найняв квартиру в місіс Опори Джонс.

Проте Роджер зволікав не без причини. Він хотів влучити таку хвилину, щоб, коли він буде розплачуватися і виїжджати з готелю, за конторкою чергувала Райанон. Це дасть йому чудову нагоду зав’язати з нею розмову. Та як на те, він не міг зрозуміти, за яким графіком чергує Райанон. Вона то їхала до Карвеная вранці, то поверталася в Лланкрвіс посеред дня, а то їхала в місто останнім рейсом, мовби на нічне чергування. Можливо, якби він попрацював на автобусі кілька тижнів, то збагнув би якусь систему її поїздок. А поки що йому лишалося тільки вгадувати. Він уже заходив у «Палас» під час однієї з перерв у роботі и зазирав у хол, щоб подивитись, чи немає там Райанон. її не було, і він знову вийшов, вважаючи за краще заплатити за зайвий день чи й більше, аби тільки познайомитися з нею. Вона була така вродлива, така молода, так чудово вдягнена й така недосяжна для всіх, хто не має швидкохідної