Твори у дванадцяти томах. Том десятий - Джек Лондон

Я думаю, що якби Опенгаймер дістав освіту, з нього вийшов би другий Марінетті або Геккель[27]. Він міцно держався за факти, а логіка його була непереможна, хоч і трохи холодна. «Доведи мені, та й годі», — ось як він ставився до всього. На віру він не брав анічогісінько. Про це якраз казав мені Морел. Саме брак віри завадив Опенгаймерові домогтися неповної смерті у пекельній сорочці.

Як бачиш, дорогий читачу, у самотинних камерах не все було безнадійно погане. Таких три голови, як наші, знаходили багато способів гаяти час. Можливо, цим ми рятували один одного від божевілля, але мушу сказати, що Опенгаймер гнив у самотинному відділенні сам-один цілих п'ять років, перше ніж з'явився Морел, а проте зберіг здоровий глузд.

Одначе, не подумайте, боронь боже, що наше життя в одиночках було оргією духовних розваг і захопливих психологічних дослідів.

Ми терпіли багато всяких мук, страшних мук. Тюремники, — ці катюги, найняті на ваші гроші, любі громадяни, — були звірами. Нас оточувала всіляка підлота. Харчі були гнилі, одноманітні, нетривні. Тільки великою силою волі могли люди виживати на таких харчах. Я не маю сумніву, що наша призова худоба, наші свині й вівці на показовій університетській фермі в Дейвісі похиріли й загинули б, якби одержували таку мізерну пайку, як ми.

Книжок у нас не було. Саме наше перестукування означало порушення в'язничних правил. Зовнішній світ практично не існував для нас. Він був наче примарне видиво. Опенгаймер, наприклад, зроду не бачив ні автомобіля, ні мотоцикла. Якщо потрапляли деколи вісті із зовнішнього світу, то такі вони були неясні й задавнені, що не мали реального сенсу. Опенгаймер казав мені, що про російсько-японську війну він дізнався через два роки після того, як вона закінчилася.

Ми були поховані за життя, живі мерці. Самотинні камери були наші могили, в яких ми при нагоді перемовлялися стуком, мов ті духи на спіритичному сеансі.

Новини? Будь-яка дрібниця вже була для нас новина. Зміна пекаря, що про неї ми довідувалися із якості хліба. Чому цілий тиждень не було Морданя Джонса? Чи в нього відпустка, чи він заслаб? Чому Вілсона, що чергував у нас десять діб у нічній зміні, перевели? Цілий тиждень ми могли міркувати над такими дурницями. А коли з'являвся хтось, засуджений на місяць одиночного ув'язнення, то це вже була подія. Проте ми могли дуже мало довідатись від такого короткочасного і здебільш тупоголового Данте. Його перебування в нашому пеклі було занадто нетривале. Не встигав він навчитися вистукувати, як уже повертався назад у широкий ясний світ живих людей.

Проте знову скажу, що у нашому надолі тіней не все було банальне. Узяти хоча б те, що я навчив Опенгаймера грати в шахи. Ви собі тільки уявіть; вистукуванням навчити грати в шахи людину, що сидить від вас за дванадцять камер, домогтися, щоб вона ясно бачила перед собою шахівницю, всі фігури, їхнє розташування, навчити її, як ходить кожна фігура, пояснити все так докладно, що потім, мавши шахівницю перед очима тільки в своїй уяві, ми грали з ним цілі партії. Та що там казати!

Опенгаймер мав такий напрочуд сильний розум, що кінець кінцем став мене обігрувати, не бачивши зроду жодної шахової фігури.

Яке, наприклад, могло в нього утворитись уявлення про туру, коли я вперше простукав йому це слово? Опісля я часто питав його, але все дарма: він не міг пояснити мені словами того образу, що постав йому в голові, хоча це не завадило йому згодом так майстерно грати, що він безліч разів збивав мене з пантелику.

Міркуючи про такий вияв людського духа й волі, я вже вкотре приходжу до висновку, що саме в цьому й полягає реальне.

Реальний тільки дух. Тіло — це фантасмагорія, видимість. Я питаю вас, питаю: як матерія чи тіло могло б грати в шахи на уявній шахівниці й уявними фігурами на відстані дванадцяти порожніх камер та ще й самим перестукуванням?

РОЗДІЛ XV

Колись я був Едем Стренг, англієць. Жив я, як мені здається, десь між 1550 і 1650 роками, і помер, як ви побачите, на схилі віку. Відтоді, коли Морел навчив мене заподіювати собі неповну смерть, я все шкодував, що не знаю ґрунтовніше історії. Я міг би тоді визначити багато такого, що тепер лишається для мене неясним. Бо так, як є, доводиться навмання визначати, коли саме й де жила кожна з тих осіб, що втілювали мене.

Щодо Едема Стренга, то мені дивно, що я дуже мало пам'ятаю про його перші тридцять років. Едем Стренг не раз воскресав у мені, коли я лежав зв'язаний у пекельній сорочці, але завжди він був уже зрілий, дужий тридцятилітній чоловік.

Як Едем Стренг, я неодмінно бачу себе на низьких піщаних островах десь під екватором, чи не в західній частині Тихого океану. Я почуваю себе тут, як удома, і живу на цих островах, здається, не від учора. Острови заселені тисячами людей, але серед них тільки я один — білий. Тубільці становлять чудову расу: вони високі, м'язисті, широкоплечі. Звичайний зріст — шість футів. Їхній король, Раа-Кук, на зріст щонайменше — шість футів і шість дюймів, і хоч важить добрих триста фунтів, проте ніхто не назвав би його гладким, так пропорційно він збудований. Багато його ватагів такі самі високі, а жінки у них не набагато нижчі за чоловіків.

Тут чимало островів, і всі вони під владою Раа-Кука, крім кількох на півдні, де раз у раз вибухають повстання. Ці тубільці, з якими я живу, — полінезійці; я це знаю, бо в них рівне чорне волосся. Шкіра їхня має від сонця золотавий колір. Їхня мова, якою я балакаю, надзвичайно легка, плавна, багата й мелодійна; вона має мало шелестівок, складаючись переважно з голосних.

Вони люблять квіти, музику, танці, ігри; вони по-дитячому простодушні й щасливі у своїх забавах, хоч у гніві й на війні стають дико жорстокі.

Я, Едем Стренг, знаю своє минуле, але мало про нього згадую. Я живу теперішнім і не журю собі голови ні майбутнім, ані минулим. Нічим я не клопочуся, живу необачливо й марнотратно і почуваю себе щасливим через те, що здоровий і маю надмір сили. Риба, овочі, городина, водорості — чого ж мені ще