Твори у дванадцяти томах. Том десятий - Джек Лондон

Нарешті ми добралися до такої країни, що була на карті, — до Японії. Але японці не захотіли з нами мати ніякого торгу. До нас на корабель з'явилось двоє урядовців з мечами, в широких шовкових вбраннях, від яких Йоганесові Мартенсові аж слинка потекла з рота, і чемно попросили нас забиратися геть. Під їхнім ґречним поводженням відчувалася залізна воля войовничої раси. Ми це зрозуміли і відпливли.

Ми перетяли Японську протоку, ввійшли в Жовте море, прямуючи до Китаю, і тут натрапили на підводні скелі.

«Спарвер» був стареньким судном і незграбним; його дно так поросло морськими черепашками, що судно зробилося зовсім неповоротким. Якщо треба було скерувати круто під вітер, воно повертало заледве на шість румбів[29] і тоді гойдалося вгору й униз, не тримаючись курсу, неначе викинена ріпа. Будь-який галіот у порівнянні з нашим судном видався б хистким кліпером[30]. Годі було й мріяти повернути судно так, щоб воно провою перетяло лінію вітру; а щоб судно перетяло лінію вітру кормою, усі матроси мусили згаювати половину вахти. Отож і сталося так, що коли в розпал урагану, який уже сорок вісім годин витрушував з нас душу, вітер несподівано змінився на вісім румбів, судно погналося на завітряний берег.

Нас понесло туди в холодному світлі буряного світанку на гребенях хвиль, високих, мов гори. Була середина зими, і в проміжках між сніговими шквалами виднів той страшний берег, якщо можна назвати берегом громаддя бескеть, що видавалися в море. За безліччю похмурих скелястих острівців бовванів покритий снігом гірський кряж, і повсюди здіймалися кам'янисті шпичаки, занадто стрімкі, щоб на них міг залежатися сніг, а з клекотливого моря стриміли гострі уламки скель.

Земля, куди нас несло, не мала назви, і не було згадки, щоб сюди коли-небудь заходили мореплавці. На нашій карті берегову лінію було тільки ледь позначено. З усього цього ми могли собі думати, що люди там такі самі непривітні, як і та смужечка їхньої землі, що виринула перед нами.

«Спарвер» наскочив на скелю провою. Прямовисна основа скелі ховалася глибоко під водою і наш задертий догори бушприт одразу відломився. Фок-щогла, порвавши за собою ванти й штаги[31], впала на облавок і кінцем перевисла до скелі.

Я завжди захоплювався старим Йоганесом Мартенсом. На судно ринула хвиля, змила мене й Мартенса з юта, покотила палубою і викинула на шкафут[32], звідки ми хутко подерлися на високо піднятий бак. Інші полізли за нами. Ми прив'язалися якомога міцніш і порахували, скільки нас. Виявилося, що вісімнадцятеро. Решта загинула.

Йоганес Мартенс торкнувся мене й показав туди, де крізь каскади води проглядала скеля. Я зрозумів, чого він хоче. Фокщогла футів на двадцять нижче від клотиків[33] терлася об виступ скелі. За тим виступом видніла розпадина, і Мартенс хотів знати, чи зважусь я скочити туди зі щогли. Відстань до виступу то скорочувалась до шести футів, то збільшувалася до двадцяти, бо корпус судна так гойдався, що розтрощений нижній кінець щогли не одірвався повністю, і щоглу несамовито кидало й шарпало разом із корпусом судна.

Я побрався на щоглу. Інші не захотіли чекати, поки я вилізу. Вони відв'язували себе й один по одному лізли услід за мною по небезпечній щоглі. Та й баритись не можна було — щохвилини «Спарвер» міг сповзти в глибину. Розрахувавши час, я стрибнув, утримався в розпадині й простяг руку, щоб допомогти тому, хто стрибатиме за мною. Але стрибнути було не так просто. Ми змокли й пообмерзали на вітрі. До того ж треба було влучити, коли саме стрибати.

Перший загинув кок. Хвиля змила його з кінця щогли, закрутила ним і гепнула об скелю. Другий був бородань юнга, двадцяти з чимось років. Він послизнувся, перевернувся під щоглу, і його притиснуло до виступу скелі. Притиснуло?… Та в одну мить з нього видавило життя! Ще двох змили хвилі, як і кока. Капітан Мартенс був останній із чотирнадцятьох чоловік, що перебралися в розпадину скелі. За годину «Спарвер» сповз із скелі й зник у глибині.

Два дні й дві ночі просиділи ми в тій розпадині і мало не загинули. Не було ніякої змоги ні видертися вгору, ані спуститися вниз. Третього ранку нас нагледів рибальський човен. У ньому сиділи люди, вдягнені у все біле, але брудне; своє довге волосся вони кумедно поскручували у вузол на маківці.

Потім я довідався, що це була шлюбна зачіска; я ще переконався, що за такий вузол було дуже зручно хапати тубільця одною рукою, а другою бити, коли не можна переконати його словами. Човен подався в село по допомогу. Щоб спустити нас із кручі, потрібна була більша частина всієї людності, усе їхнє справилля, та й то довелося поморочитись мало не цілий день. Вони були бідні й нещасні люди. Їхню їжу важко було перетравити навіть матроському шлункові. Риж був темний, як шоколад, бо тільки наполовину очищений — з дрібненькою соломою, з половою, з трісочками та брудом. Ївши його, треба було часто переставати жувати, встромляти в рот два пальці й витягати те, що непотрібне. Їли вони ще просо, найрізномаїтніші маринади, завше немилосердно пекучі.

Мешкали вони в глиняних хатинах, критих соломою. Під підлогою вони звичайно прокладали труби і пускали ними дим з печі і так нагрівали приміщення, де спали. В таких хатинах ми відпочивали кілька день, курячи легкий несмачний тютюн у довжелезних люльках з маленьким чубуком на кінці. Крім того, ми пили тепле кисле питво, таке на вигляд, як молоко, — щоб затуманіло в голові, його треба було чимало-таки видудлити.

Якось я вицмулив добрий галон[34] з гаком, їй-бо, що не менше, і аж тоді сп'янів, і почав співати, як звичайно роблять усі матроси на світі. Інші, коли побачили, що мені пощастило, і собі заходилися пити, і незабаром усі ми галасували, забувши, що за стінами знову лютує хуртовина і що ми загублені в незнайомій землі, не позначеній на жодній карті. Старий Йоганес Мартенс реготав, галасував і ляскав себе по стегнах так само, як і всі ми. Гендрік Гамел, спокійний, урівноважений і поміркований чорнявий голландець з чорними очима, був не кращий за інших, і, як і будь-який п'яний матрос, розкидав сріблом, щоб роздобути ще молочного питва. Ми ніби показилися, але жінки й досі приносили нам питво, і трохи не все село збіглось до