Твори у дванадцяти томах. Том десятий - Джек Лондон

Біла людина обійшла весь світ і скрізь почуває себе господарем, мені здається, завдяки своєму одчайдушному недбальству, хоча, звісно, штовхає її вперед упертість і ненаситна жадоба здобичі. Отак і ми — капітан Йоганес Мартенс, Гендрік Гамел і дванадцятеро матросів — галасували й репетували в рибальському селі, у той час як над Жовтим морем лютували зимові урагани.

Дивлячись на невеличкий клаптик землі, де ми опинились, та на людей круг нас, ми, звісно, не могли як слід уявити собі країни Чосон. Коли вся людність така, як ці нужденні рибалки, то зрозуміло, чому мореплавці сюди не заходять, думали ми. Але незабаром нам довелося змінити свою гадку. Село було на одному з надбережних островів. Старшина, видимо, сповістила про нас на суходіл, бо одного ранку біля нашого острова закинули кітву три великі двощоглові джонки із скісними вітрилами з рижових мат.

Коли прибульці вийшли на берег, капітан Йоганес Мартенс пожвавішав: він угледів шовк. Ставний кореєць у різноколірному шовку блідих відтінків ішов, оточений півдесятком улесливих прибічників, так само вдягнених у шовк. Кван Юн Джін — згодом я довідався, що його звали саме так, — був «янбан», себто шляхетний. Посада його була, сказати б, управитель чи губернатор округи, себто він був призначений від уряду і мав обов'язок збирати податки на церкву та скарбницю.

Разом з ним на берег вийшла з сотня вояків і, вишикувавшись, рушила до села. Вони були озброєні тризубцями, списами й топірцями. Подекуди траплялись навіть кременівки такого поважного розміру, що кожну обслуговувало двоє вояків: один ніс і становив, коли треба, триніжку, куди спиралася цівка рушниці, а другий ніс саму кременівку й стріляв. Як я потім дізнався, рушниця часом стріляла, а часом і ні, залежно який був трут і порох на панівці.

Отак мандрував Кван Юн Джін. Старші люди в селі відчували перед ним рабський страх і, як ми невдовзі пересвідчилися, мали на те повну підставу. Я вийшов уперед за драгомана, бо знав уже близько сотні корейських слів. Кван Юн Джін насупився й махнув рукою, щоб я відійшов. Але чого я мав його слухатись? Я такий самий на зріст, як і він, важив на тридцять фунтів більше від нього, а до того ще мав білу шкіру й білявого чуба. Кван Юн Джін повернувся до мене спиною і заговорив до старшини нашого села, а його охоронці в шовках стали між нами стіною. Тим часом інші вояки принесли з джонок дошки, десь на шість футів завдовжки і на два завширшки. Вподовж вони були до половини розрізані, а ближче до одного кінця кожна мала круглу дірку, трохи ширшу за людську шию.

Кван Юн Джін щось наказав. Кілька вояків підійшли до Тромпа, що сидів на землі й хукав на свою занігтицю. Він був хлопець тупуватий і неповороткий, і поки він зміркував, що до чого, дошка з діркою розтулилася, мов ножиці, й закляпнула йому шию. Тромп нестямно заревів і забігав на місці, а всі розступилися, щоб він не зачепив їх вільним кінцем дошки.

Ми заметушилися, збагнувши, що Кван Юн Джін має намір усім нам почепити такі дошки. О, ми відбивалися голими кулаками від сотні вояків і другої сотні тубільців-селян, що насідали на нас! Кван Юн Джін стояв осторонь і дивився на це все згорда й зневажливо. Ось тоді мене й прозвано І Йон Ік, себто Могутній. Усі мої товариші стояли вже приборкані й з дошками на шиї, а я й далі відбивався. Кулаки я мав, як молоти, і вмів непогано орудувати ними.

На превелику мою радість виявилось, що корейці зовсім не тямлять, ні як бити кулаком, ні як боронитись від ударів. Вони відлітали від мене, мов скраклі, купою падаючи один на одного. Але я хотів добратися до самого Кван Юн Джіна, і коли я кинувся на нього, йому були б непереливки, якби не охоронці. Слабаки вони були, і я зробив з них добру кашу, а з їхнього шовку — брудне лахміття, перш ніж на мене напосілися всі корейці. Чималенько їх було. Задні тиснули на мене передніх і заважали мені орудувати кулаками. Але ж як я їх шпурляв! Під ногами в мене вони комашилися мало не трьома шарами. Та врешті залога всіх трьох джонок і більша частина селян таки насіли на мене і мало не задушили. Тоді вже на мене легко було накласти дошку.

— Боже мій, що ж буде далі? — вихопилось у Вандервута, коли нас відвели на джонку.

Ми сиділи на відкритій палубі, як позв'язувані кури, коли він це вигукнув, а за мить джонка під натиском вітру нахилилась і ми всі зі своїми дошками, обдираючи собі шиї, покотилися палубою до облавка з завітряного борту. Кван Юн Джін дивився вниз із високої корми і неначе не бачив нас. Опісля багато років ми Вандервута прозивали тільки так: «Що ж буде, Вандервуте?» Бідолашний! Одної холодної ночі він замерз на вулицях у Кейдзо, бо ніхто не впустив його до хати.

Нас перевезли на суходіл і кинули в смердючу в'язницю, що кишіла всякого нужею. Таке було наше перше знайомство з владою Чосону. Але потім, як ви побачите, коли я здобув прихильність принцеси Ом і вбився у велику силу, я помстився на Кван Юн Джінові і за себе, й за своїх товаришів.

У в'язниці ми просиділи чимало днів і лише згодом дізнались про причини нашого ув'язнення. Як виявилося, Кван Юн Джін послав вістуна в Кейдзо, столицю країни, і чекав наказу монарха, що з нами робити. А тим часом на нас дивилися мов на звірів у звіринці. Від ранку й до вечора на наші заґратовані вікна насідали тубільці, що зроду не бачили жодного білого. Серед цікавих був не тільки простолюд. Подивитись на дивовижних чортів, викинутих з моря, прибували значні пані в паланкінах, що їх несли на плечах кулі. І поки їхні охоронці розганяли канчуками голоту, вони вражено роздивлялися на нас. А їх самих ми майже не бачили. За тамтешнім звичаєм вони завше затуляли обличчя. Тільки танцюристки, жінки з простого народу та старі баби ходили поза своїм домом, не затуляючи лиця.

Я не раз думав, що Кван Юн Джін слабував на шлунок, і коли в нього починались гострі напади болю, він мстився на нас. Чи так, чи ні, але без ніякого приводу, коли його посідала примха, нас виводили на вулицю перед в'язницею й били палицями під захоплені