Твори у дванадцяти томах. Том десятий - Джек Лондон

Ранок знову приніс нам пекучу спрагу. Я виповз з ями, ледве на світ зайнялося. За ніч упала рясна роса. Чоловіки, жінки й діти злизували її з фургонів, з обіддя на колесах, із гальм.

Казали, що Лабан повернувся перед світанком з розвідин. Він скрався аж до самого табору білих. Вони не спали і, ставши в коло, при світлі вогнищ молилися. З тих слів, які долинули до нього, Лабан зрозумів, що вони молилися за нас: що їм з нами робити.

— Нехай їх бог просвітить! — почув я, як сказала одна з сестер Дімдайк до Ебі Фоксвела.

— І то чимшвидше, — відповів той. — Я не знаю, що ми вдень робитимемо без води. Порох також виходить.

Уранці нічого не трапилось. Не чути було ні одного пострілу. Сонце палало в тихому непорушному повітрі, а спрага мучила нас щораз дужче. Знову кричали немовлята, хлипали малі діти й просили води. Опівдні Віл Гамільтон узяв два великі відра й подався до джерела. Він уже намірився був лізти під фургон, коли до нього кинулась Ен Дімдайк і обняла його, силкуючись утримати. Він щось сказав, поцілував її і пішов. На превелике диво не пролунало жодного пострілу: за всю дорогу до джерела й назад з водою ніхто и разу не вистрелив.

— Хвалити бога! — скрикнула стара місіс Дімдайк. — Це добрий знак. Вони зглянулися на нас!

Так само думало й багато інших жінок.

О другій годині, коли ми попоїли і нам стало легше, перед табором з'явився якийсь білий, що йшов з білим прапором.

Назустріч йому вийшов Віл Гамільтон, поговорив з ним, вернувся назад і, переговоривши з батьком та іншими чоловіками, знову подався до незнайомця. Трохи далі стояв ще один білий і дивився на нас. Ми впізнали, що то Лі.

Нас усіх опосіло збудження. Жінки відчули враз таку полегкість, що почали плакати й цілувати одна одну, а стара місіс Дімдайк та ще кілька жінок заспівали псалом. Нам запропонували здатися, при цій умові пообіцявши охороняти нас від індіян. І наші чоловіки пристали на це.

— Іншої ради нема, — почув я, як батько сказав до матері. Він сидів на дишлі фургона, понурий і пригнічений.

— А що, як за цим криється підступ? — запитала мати.

Батько знизав плечима.

— Ризикнемо, — відказав він. — У нас однаково скінчилися набої.

Тим часом чоловіки відчепили один фургон і відкотили його вбік. Я побіг глянути, що там робиться. У табір до нас увійшов Лі, а за ним в'їхали два порожні фургони, тільки на кожному сидів візник. Усі з'юрмилися круг Лі. Він пояснив, що їм дуже було важко стримувати індіян і що тепер нас охоронятиме майор Гілбі з п'ятдесятьма чоловіками мормонської міліції.

— Але, — сказав він, — ви повинні скласти в один з фургонів усю зброю, щоб не дратувати індіян.

Це здалося підозрілим і батькові, й Лабанові, і ще декому з наших. Лі пояснив, що, склавши зброю, ми станемо ніби полоненими мормонської міліції.

Батько випростався і хотів був уже відмовитись, коли глянув на Лабана. Той півголосом сказав йому:

— Байдуже, де будуть рушниці, — в наших руках чи на фургоні.

Пороху однак нема.

— Двох наших поранених, що не могли самі йти, поклали в фургон, туди поклали також і малих дітей. Лі, здається, сам ділив, кому було менше як вісім років, а кому більше. Ми з Джедом були високі як на свій вік, та й мали по дев'ять років. Лі приділив нас до старшого гурту, того, що мав іти пішки разом із жінками.

Коли він узяв у моєї матері немовля й поклав на фургон, вона кинулася не давати, але потім стиснула щільно губи і скорилась. Мати була поставна жінка середнього віку з сірими очима й енергійним лицем. Та від довгої дороги й нестатків вона схудла, щоки її позападали, і, як і в усіх жінок, з її обличчя не сходив вираз тривоги.

Коли Лі саме пояснював, в якому порядку ми будемо йти, до мене підійшов Лабан. Лі сказав, що жінки в дітьми підуть перші, зразу за двома фургонами, а за ними один за одним ітимуть чоловіки. Почувши це, Лабан підійшов до мене, скинув свої скальпи і прив'язав мені до паска.

— Адже ж вас ще не вбито! — запротестував я.

— Ні, в дідька, не вбито! — весело відповів він. — просто бог мене напоумив. Носитися з скальпами — це поганське марнослав'я. — Він спинився, неначе забув щось, а тоді рвучко обернувсь, рушив до чоловіків і гукнув мені через плече:

— Ну, бувай, Джесі!

Я ще обмірковував, що значить це його «бувай», — коли до нас під'їхав конем ще один білий. Його послав майор Гікбі сказати нам, щоб ми поспішалися, бо індіяни щохвилини можуть на нас напасти.

Ми рушили слідом за двома фургонами. Лі йшов з жінками й дітьми. Позаду за нашою колоною, що витяглася футів на двісті, ішли чоловіки. Вийшовши з табору, ми відразу побачили й міліцію. Мормони стояли, поспиравшись на рушниці і витягшись довгою лінією, футів за шість один від одного. Проходячи повз них, я мимоволі звернув увагу на їхні засмучені й урочисті обличчя, неначе вони були на похороні. Жінки також це зауважили й декотрі навіть заплакали.

Я йшов слідом за матір'ю. Я навмисне тримався позаду, щоб вона не побачила моїх скальпів. За мною йшли три сестри Дімдайк; дві з них підтримували стару матір. Лі весь час гукав візникам на фургонах, щоб їхали повільніше. Якийсь чоловік сидів на коні й дивився, як ми проходили, і сестри Дімдайк казали, що то, мабуть, сам майор Гікбі. Індіян ніде не було видно.

Це сталося тоді, коли наші чоловіки порівнялися з міліцією, — я саме обернувся подивитись, де Джед Дангем. Я почув, як майор Гікбі скрикнув гучним голосом: «Виконуйте свій обов'язок!» Усі міліціонери враз піднесли рушниці, і наші люди почали надати на землю. Жінки Дімдайк упали всі разом. Я обернувся до матері — вона також лежала. З-поза заростів сипнули сотні індіян і теж стріляли в нас. Дві сестри Данлен метнулися тікати через пісок, я за ними. На бігу я ще побачив, як візник з одного фургона дострілював поранених. Коло другого фургона коні злякано ставали дибки, і візник насилу їх стримував.

У цю мить маленького хлопчика, що біг за дівчатами Данлеп, оповила темрява. Урвалися спогади, бо й Джесі Фенчер навіки перестав існувати як Джесі Фенчер. Форма, що становила Джесі Фенчера, його тіло, була видима матерія і зникла, як усе видиме. Зате незнищенний дух не