Безчестя - Джон Максвелл Кутзеє

Пауза.

— Гадаю, вони вже робили це раніше, — продовжує Люсі, і тепер її голос звучить спокійніше. — Принаймні двоє старших. Гадаю, вони перш за все ґвалтівники, а крадуть лише принагідно. Побічна робота. Думаю, основне їхнє заняття — зґвалтування.

— Ти думаєш, що вони повернуться?

— Я думаю, що я на їхній території. Вони позначили мене й повернуться за мною.

— Тоді, вочевидь, ти не можеш тут залишитись.

— Чому ні?

— Тому що це буде для них запрошенням повернутися.

Перш ніж відповісти, вона надовго замислюється.

— Але, Девіде, хіба на все це не можна подивитися інакше? Що, як… що, як це ціна, яку необхідно сплатити, щоб залишитися тут? Можливо, вони саме так і дивляться на це; можливо, мені теж варто так на це дивитися. Вони бачать у мені власницю. А себе вважають збирачами боргів, збирачами податків. Чому вони повинні дозволяти мені жити тут, нічого не заплативши? Можливо, так вони собі кажуть.

— Я певен, вони собі багато чого кажуть. Вони зацікавлені в тому, аби вигадувати виправдувальні історії. Але довірся своїм почуттям. Ти казала, що відчувала від них суцільну ненависть.

— Ненависть… Знаєш, Девіде, коли справа доходить до чоловіків і сексу, мене вже нічим не здивуєш. Можливо, секс для чоловіків стає збудливішим, якщо вони ненавидять жінку. Ти чоловік, ти мав би це знати. Коли ти кохаєшся з незнайомкою — коли хапаєш її, не даєш підвестися, підминаєш під себе, навалюєшся всією вагою — хіба це трохи не нагадує вбивство? Устромити ножа; а потім піти геть, залишаючи по собі закривавлене тіло — хіба ти не відчуваєш, що це вбивство, що це вбивство, яке тобі минеться.

«Ти чоловік, ти мав би це знати»: хіба можна так розмовляти з батьком? Вони з нею точно на одному боці?

— Напевно, — погоджується він. — Часом. Для деяких чоловіків це так. — А потім швидко додає, не подумавши: — З ними обома було так? Наче змагаєшся зі смертю?

— Вони підбурювали один одного. Імовірно, тому вони й займаються цим разом. Як пси у зграї.

— А третій, хлопчик?

— Він прийшов, аби повчитися.

Вони минають указівник на саговники. Час майже вичерпано.

— Якби вони були білими, ти б так про них не говорила, — каже він. — Якби вони були білими бандитами, скажімо, з Деспатча.

— Не говорила б?

— Ні, не говорила б. Я тебе не звинувачую, справа не в цьому. Але в тому, про що ти говориш, є дещо нове. Рабство. Вони хотіли, щоб ти була їхньою рабинею.

— Не рабство. Підкорення. Поневолювання.

Він хитає головою.

— Люсі, це вже занадто. Продай обійстя. Продай ферму Петрусові й поїдь подалі звідси.

— Ні.

На цьому розмова завершується. Але слова Люсі відлунюють у його свідомості. «Закривавлене». Що вона мала на увазі? Можливо, зрештою, він мав рацію, коли побачив уві сні ліжко, просякнуте кров’ю, цілу ванну крові.

«Основне їхнє заняття — зґвалтування». Він думає про трьох відвідувачів, котрі їдуть геть у ще не такій старій «тойоті», покидавши на заднє сидіння домашні пожитки; їхні пеніси, їхня зброя, тéпло і вдоволено зіщулилися між ногами — муркочучи, ось слово, яке спадає йому на думку. Вони мали чимало причин бути вдоволеними своєю пообідньою роботою; їхнє покликання робить їх щасливими.

Він згадує, як дитиною зосереджено вивчав слово «зґвалтування» в газетній замітці, намагаючись відгадати, що саме воно означає, дивуючись, що робить літера «т», зазвичай така м’яка, у середині слова, яке викликає такий жах, що ніхто не наважується промовляти його вголос. В альбомі в бібліотеці була картина з назвою «Викрадення сабінянок»[81]: чоловіки в убогих римських латах верхи на конях, жінки у вуалях-серпанках заломлюють руки та голосять. Що було спільного в цього позерства зі зґвалтуванням, яким він собі його уявляв: чоловік лежить на жінці й проштовхується всередину?

Він думає про Байрона. Серед легіонів графинь і посудомийок той проштовхувався в кількох, котрі, безсумнівно, називали це зґвалтуванням. Але жодна з них, хай там як, не боялася, що близькість завершиться перерізанням її горла. На його погляд і на погляд Люсі, Байрон направду видається дуже старомодним.

Люсі була налякана, налякана майже до смерті. Її голос був придушений, вона не могла вдихнути, кінцівки заціпеніли. «Це не відбувається насправді, — казала вона собі, коли чоловіки змушували її лягти, — це просто сон, просто нічне жахіття». А чоловіки зі свого боку впиваються її страхом, насолоджуються ним, роблять усе можливе, щоб скривдити її, щоб виглядати загрозливо, щоб посилити її жах. «Клич своїх псів! — кажуть вони Люсі. — Ну ж бо, клич своїх псів! Немає псів? Тоді ми тобі покажемо, що таке пси!»

«Ви не розумієте, вас там не було», — каже Бев Шоу. Ну що ж, вона помиляється. Урешті-решт рацію мала інтуїція Люсі: він таки розуміє; він може, якщо зосередиться, якщо відмовиться від себе, опинитися там, стати тими чоловіками, оселитися в них, заповнити їхні тіла своїм привидом. Питання в тому, чи вистачить у нього хисту, аби стати тією жінкою?

У самотності своєї кімнати він пише доньці листа:

«Найдорожча моя Люсі, з усією любов’ю, що існує у світі, я мушу сказати тобі це. Ти стоїш на краю небезпечної помилки. Ти хочеш схилити голову перед історією. Але шлях, яким ти йдеш, неправильний. Він цілком позбавить тебе честі, і ти не зможеш жити в мирі з собою. Благаю тебе, дослухайся до моїх слів.

Твій батько».

Минає півгодини, і під його двері проштовхують конверт.

«Любий Девіде,

ти мене не слухав. Я не та людина, котру ти знаєш. Я мертва й поки не знаю, що здатне повернути мене до життя. Я знаю лише, що не можу поїхати геть.

Ти цього не розумієш, а я не знаю, що ще можу зробити, аби ти зрозумів. Здається, наче ти свідомо вирішив сидіти в кутку, куди не зазирає сонячне світло. Ти нагадуєш мені одну із трьох мавпочок — ту, котра затуляє лапами очі.

Так, шлях, яким я йду, можливо, неправильний. Але якщо я зараз поїду з ферми, то почуватимуся переможеною і відчуватиму смак поразки все життя.

Я не можу назавжди залишитися дитиною. А ти не можеш завжди залишатися батьком. Я знаю, що ти хочеш мені тільки добра, але ти не той порадник, котрий мені потрібен,