Безчестя - Джон Максвелл Кутзеє

— Не знаю, містере Лур’є. Зазвичай я б сказав: не питайте мене, питайте в Бога. Але, оскільки ви не молитеся, ви не можете звернутися до нього. Богові доведеться знайти власні шляхи, щоб відповісти вам. Як ви думаєте, чому ви тут, містере Лур’є?

Він мовчить.

— Я скажу вам. Ви проїжджали Джордж, і вам спало на думку, що тут живе родина вашої студентки, тож ви подумали: «А чому б і ні?» Ви не планували цього, але опинилися в нашому будинку. Це мало б вас здивувати. Чи маю я рацію?

— Не зовсім. Я не розповів вам усієї правди. Я не просто проїжджав Джордж. Я приїхав сюди з єдиною метою: поговорити з вами. Я вже давненько думав про це.

— Так, ви кажете, що приїхали, щоб поговорити зі мною, але чому зі мною? Зі мною легко розмовляти, занадто легко. Усім дітям у моїй школі це відомо. «Відкараскатися від Ісаакса невелика хитрість», — кажуть вони. — Він знову посміхається тією ж скривленою посмішкою, що й раніше. — То з ким ви насправді приїхали поговорити?

Тепер Лур’є переконаний: йому не подобається цей чоловік, не подобаються його витівки.

Він підводиться, навпомацки перетинає порожню їдальню й коридор. За напівзачиненими дверима лунають стишені голоси. Він розчахує двері. На ліжку сидять Дезіре та її матір і роблять щось із клубками вовни. Вражені його появою, жінки змовкають.

З ретельною церемонійністю він уклякає й притискається чолом до підлоги.

«Чи достатньо цього? — думає він. — Вистачить? А якщо ні, то що далі?»

Він підводить голову. Вони вдвох продовжують, завмерши, сидіти там. Він зустрічається поглядом із матір’ю, потім із донькою, і його знову накриває течією, течією бажання.

Він підводиться на ноги трохи скрипучіше, ніж йому хотілося б.

— На добраніч, — каже він. — Дякую за вашу люб’язність. Дякую за вечерю.

Об одинадцятій годині хтось телефонує йому в готельний номер. Це Ісаакс.

— Я телефоную, щоб побажати вам сил на майбутнє. — Він робить паузу. — Я маю запитання, якого ніколи не ставив, містере Лур’є. Ви ж не сподіваєтеся, що ми заступимося за вас перед університетом, чи не так?

— Заступитеся?

— Так. Наприклад, аби вас поновили на посаді?

— Це ніколи не спадало мені на думку. Я покінчив з університетом.

— Тому що шлях, на якому ви опинилися, обраний для вас Богом. Нам не слід втручатися.

— Зрозуміло.

Двадцять

Він повертається до Кейптауна дорогою N2. Його тут не було неповних три місяці, а все ж за цей час колонія халуп перетнула шосе й розтягнулася на схід від аеропорту. Автомобільній течії доводиться пригальмувати, поки дитина з палицею переганяє через дорогу корову, що відбилася від череди. «Село, — думає він, — невблаганно наповзає на місто». Незабаром на Рондебуш-Коммон знову пастиметься худоба; незабаром історія завершить свій повний оберт.

Отже, він знову вдома, але відчуття повернення додому немає. Він навіть уявити не може, як знову оселиться в будиночку на Торранс-роуд у затінку університету, як скрадатиметься вуличками, наче злодій, уникаючи зустрічі з колишніми колегами. Йому доведеться продати будинок і перебратися до квартири в якомусь дешевшому районі.

У його фінансових справах царює безлад. Із дня свого від’їзду він не оплачував рахунків. Він живе у кредит; і цей кредит може вичерпатися будь-якого дня.

Кінець його мандрам. А що залишається, коли мандри закінчуються? Він бачить себе сивочолим, згорбленим, ось він човгає до крамнички на розі, щоб купити свої півлітра молока й півбуханки хліба; він бачить, як тупо сидить за столом у кімнаті, заваленій пожовклими папірцями, і чекає, коли згасне день і можна буде приготувати собі вечерю й лягти спати. Життя вченого на пенсії, без надії, без перспектив; чи готовий він до цього?

Він відчиняє ключем хвіртку. Садок розрісся, до поштової скриньки напхали купу флаєрів і реклам. Будинок, хоча й добре захищений згідно з більшістю стандартів, залишався порожнім кілька місяців: занадто довго, щоб можна було сподіватися, що сюди не навідувалися гості. Та й справді, щойно відчинивши вхідні двері та принюхавшись, він знає — щось негаразд. Від хворобливого збудження заходиться серце.

Ані звуку. Хто б тут не був, він уже пішов. Але як вони потрапили всередину? Перебігаючи навшпиньки з кімнати до кімнати, він незабаром дізнає´ться. Ґрати на одному із задніх вікон вирвані зі стіни й відхилені назад, шибки розбиті, в отвір змогла б залізти дитина або навіть невисокий чоловік. Підлогу вкриває килим із листя й піску, нанесеного вітром.

Він блукає помешканням, роблячи перепис утраченого. Спальню ретельно обчистили, порожньо зяють стінні шафки. Зникла його аудіосистема, касети, платівки та комп’ютерне обладнання. У кабінеті зламали стіл і картотечну шафку; повсюди розкидані документи. Кухня цілковито спустошена: немає приборів, фаянсового посуду, дрібних електроприладів. Зникла шафка з алкоголем. Навіть буфет, де зберігалися консерви, порожній.

Це не звичайне пограбування. Рейдерська група вривається всередину, спорожняє будинок і відступає, навантажившись мішками, коробками, валізами. Трофеї, військові репарації, черговий епізод у масштабній кампанії перерозподілу. Хто цієї миті носить його черевики? Цікаво, чи знайшли Бетховен із Яначеком[85] собі нові домівки, чи їх просто викинули у смітник.

Із ванної кімнати чимось тхне. Голуб залетів до будинку і закінчив свої дні в умивальнику. Лур’є боязко згрібає у пластиковий пакет мішанину кісток та пір’я й туго його зав’язує.

Світло відключили, телефон теж помер. Якщо він нічого не зробить, доведеться провести ніч у темряві. Проте він надто пригнічений, аби діяти. «Хай усе котиться під три чорти», — думає він, опускається в крісло й заплющує очі.

Коли спускаються сутінки, він сполохується й виходить із будинку. Уже сяють перші зірки. Він прокладає собі шлях до університетського містечка порожніми вулицями, садами, де висить гнітючий запах вербени й нарцисів.

У нього досі є ключі від корпусу факультету комунікації. Вдалий час для появи привида: у коридорах безлюдно. До свого кабінету на п’ятому поверсі він їде ліфтом. Із дверей зняли табличку з його іменем. На новій написано «Д-р С. ОТТО». З-під дверей пробивається слабке світло.

Він стукає. Ані звуку. Він відмикає двері й заходить.

Кімната змінилася. Його книжки та картини зникли, залишивши стіни голими, якщо не зважати на збільшену до розмірів плакату обкладинку книжки коміксів: Супермен похнюплено слухає, як сварить його Лоіс Лейн[86].

У напівтемряві за комп’ютером сидить молодик,