Безчестя - Джон Максвелл Кутзеє
Вони мають невеличку окрему їдальню, з’єднану з кухнею віконцем. Стіл сервіровано найкращими столовими приборами на чотирьох, мерехтять свічки.
— Сідайте, сідайте! — запрошує Ісаакс. Дружини й досі ніде не видно. — Перепрошую, я на хвилинку. — Чоловік зникає на кухні.
Лур’є залишається наодинці з Дезіре, котра сидить за столом навпроти нього. Дівчинка похнюпилася, тепер вона вже не така смілива.
А тоді вони повертаються, батьки приходять разом. Він підводиться.
— Ви ще не знайомі з моєю дружиною. Дорін, наш гість, містер Лур’є.
— Я вдячний за прийом у вашому будинку, місіс Ісаакс.
Місіс Ісаакс — невисока, кряжиста від віку жіночка з кривими ногами, від чого трохи здається, наче вона не йде, а котиться. Але він бачить, від кого сестрички отримали свою зовнішність. Мабуть, у молодості вона була справжньою красунею.
Її обличчя не поворухнеться, вона не зустрічається з ним поглядом, утім, ледь помітно киває. Слухняна жінка; гарна дружина, супутниця життя. І стануть обоє вони одним тілом[84]. Цікаво, доньки теж у неї вдадуться?
— Дезіре, — наказує жінка, — ходімо, допоможеш мені принести все.
Вдячна дитина рвучко злазить зі стільця.
— Містере Ісаакс, я став причиною сварки у вашому домі, — зауважує він. — Дуже люб’язно було з вашого боку запросити мене, я ціную це, але мені краще піти.
Ісаакс посміхається, і, на його подив, у посмішці є натяк на веселощі.
— Сидіть, сидіть! З нами все буде гаразд! Ми впораємося. — Він нахиляється ближче. — Ви мусите бути сильним!
А тоді повертаються Дезіре та її мати з тарілками: курча, тушковане в киплячому томатному соусі, від якого ширяться аромати імбирю та кмину, рис і безліч салатів та солінь. Саме та їжа, за якою він найбільше скучив, живучи з Люсі.
Перед ним ставлять пляшку вина і єдиний келих.
— Тільки я питиму? — цікавиться він.
— Прошу, — відповідає Ісаакс. — Пригощайтеся.
Він наливає собі келих. Солодкі вина він не любить і купив «Пізній урожай», уважаючи, що той припаде їм до смаку. Ну, йому ж гірше.
Залишається пережити молитву. Ісаакси беруться за руки; у нього немає іншого вибору, крім як теж простягнути свої: ліву батькові дівчинки, праву матері.
— Нехай Господь зробить нас воістину вдячними за те, що ми збираємося спожити, — каже Ісаакс.
— Амінь, — озиваються його дружина і донька; і він, Девід Лур’є, теж бурмоче: «Амінь» та відпускає дві долоні: шовковисту й прохолодну батькову та маленьку м’ясисту материну, зігріту її трудами.
Місіс Ісаакс розкладає їжу на тарілки.
— Обережно, гаряче, — застерігає жінка й передає йому тарілку. Це єдині слова, якими вона до нього звернулася.
Під час вечері він намагається бути гарним гостем, розважає господарів розмовами, заповнює словами тишу. Він оповідає про Люсі, про притулок для тварин, про бджолярство, про її садівничі плани і свої суботні ранки на посту на базарі. Напад він дещо прикрашає, повідомляючи тільки, що в нього вкрали автівку. Він розповідає про «Лігу добробуту тварин», але не згадує про сміттєспалювач на території шпиталю чи нишком вкрадені пообідні години з Бев Шоу.
Історія, зшита таким чином докупи, розгортається, не відкидаючи тіні. Сільське життя в усій своїй ідіотській невибагливості. Як би йому хотілося, щоб усе це було правдою! Він стомився від тіней, від ускладнень, від складних людей. Він любить свою доньку, але часом мріє, щоб вона була простішим створінням: простішим і зрозумілішим. Таким був чоловік, який зґвалтував її, ватажок тієї банди. Як лезо, що розтинає повітря.
Він бачить себе розіп’ятим на операційному столі. Спалахує скальпель, і його тіло розчахується від горла до паху; він бачить усе це, втім, не відчуває болю. Над ним схиляється й насуплюється бородатий хірург. «Що все це таке? — буркає він і штрикає лезом у жовчний міхур. — Що це? — Він вирізає його і кидає вбік. І тепер штрикає у серце. — А це що?»
— Ваша донька… вона самостійно керує фермою? — цікавиться Ісаакс.
— Там є чоловік, який іноді допомагає. Петрус. Африканець, — і він оповідає про Петруса, серйозного надійного Петруса з двома дружинами й помірними амбіціями.
Він не такий голодний, як розраховував. Розмова стихає, але якимось чином їм вдається пережити вечерю. Дезіре перепрошує і йде робити уроки. Місіс Ісаакс прибирає зі столу.
— Я мушу йти, — повідомляє він, — завтра потрібно рано виїжджати.
— Зачекайте, залиштеся ще на хвилинку, — просить Ісаакс.
Вони залишилися самі. Він більше не може кривити душею.
— Щодо Мелані, — каже він.
— Так?
— Ще кілька слів, і я закінчу. Я вірю, що між нами все могло обернутися інакше, попри наш вік. Але було дещо, чого я не зміг їй дати, дещо, — він шукає правильне слово, — ліричне. Мені не вистачило ліричності. Я занадто вправно пораюся з коханням. Я не співаю, навіть палаючи, якщо ви розумієте, про що я. Прошу вибачити мені за це. Прошу вибачити мені за те, у що я вплутав вашу доньку. У вас чудова родина. Перепрошую, що завдав горя вам і місіс Ісаакс. Прошу мені вибачити.
«Чудова» — неправильне слово. Краще було б сказати «зразкова».
— Ну от, — озивається Ісаакс, — ви нарешті вибачилися. А я міркував, коли вже це станеться. — Він замислюється і не сідає; починає ходити туди-сюди. — Ви просите вибачення. Вам не вистачило ліричності, як ви кажете. Якби вам вистачило ліричності, ми б не опинилися у сьогоднішньому становищі. Але я кажу собі: коли нас викривають, ми всі просимо пробачення. Тоді нам усім дуже шкода. Питання не в тому, чи шкодуємо ми. Питання в тому, чого нас це навчило. Питання в тому, що ми збираємося робити тепер, коли нам так шкода.
Він хоче відповісти, але Ісаакс заперечливо підіймає руку.
— Чи можу я у вашій присутності промовити слово «Бог»? Ви не з тих людей, котрі засмучуються, почувши ім’я Господа? Питання в тому, чого хоче від вас Бог, окрім того, щоб ви страшенно шкодували. Вам спадає щось на думку, містере Лур’є?
Ісааксове снування відволікає його, і все ж він ретельно добирає слова.
— Зазвичай я б сказав, — починає він, — що, досягнувши певного віку, людина стає занадто старою, аби чогось учитися. Її можна лише карати, знову і знову. Але, можливо, це не так, принаймні не завжди. Я чекаю, коли зрозумію це. Щодо Бога: я невіруючий, тому мені доведеться перекласти те, що ви називаєте Богом і Божою волею, мовою власних понять. Спираючись на мої поняття, виходить, що мене було покарано за те, що сталося між мною і вашою донькою. Я загруз у стані безчестя, з якого непросто вибратися самому. Я не