Безчестя - Джон Максвелл Кутзеє

— І де ці чоловіки тепер?

— Випустили під заставу.

— Хіба не розумніше було зателефонувати мені до того, як ви їх випустили, щоб я міг їх упізнати? А тепер, коли ви випустили їх під заставу, вони просто зникнуть. Ви й самі це знаєте.

Детектив холодно мовчить.

Вони зупиняються перед білою «короллою».

— Це не моя машина, — каже він. — У моєї номер СА, і це записано у справі. — Він вказує пальцем на номер на бланку: — CA 507644.

— Вони напилюють новий номер або ставлять підробний. Міняють номери на декількох машинах.

— Хай навіть так, це не моя машина. Ви можете її відчинити?

Детектив відчиняє дверцята. Усередині пахне вогкими газетами і смаженим курчам.

— У мене немає аудіосистеми, — пояснює він. — Це не моя машина. Ви впевнені, що моє авто не стоїть десь тут серед інших?

Вони обходять цілу стоянку. Його машини там немає.

Естерг’юз чухає потилицю.

— Я все перевірю, — каже він. — Мабуть, ми щось переплутали. Залиште мені свій номер, і я вам зателефоную.

Люсі сидить, заплющивши очі, за кермом свого «комбі».

Він стукає у скло, і донька відчиняє двері.

— Помилка, — повідомляє він, сідаючи. — У них є «королла», але не моя.

— Ти бачив чоловіків?

— Яких чоловіків?

— Ти казав, що заарештували двох чоловіків.

— Їх знову випустили під заставу. Утім, це не моя машина, тож ті, кого заарештували, не можуть бути тими, хто вкрав мою машину.

Западає довга тиша.

— Хіба це логічний висновок? — цікавиться Люсі. Вона заводить двигун і несамовито сіпає кермо.

— Я не знав, що ти так мрієш, щоб їх упіймали, — каже він. Чує роздратування у своєму голосі, але навіть не намагається приховати його. — Якщо їх упіймають, то судитимуть і все, що з цього випливає. Тобі доведеться свідчити. Ти готова до цього?

Люсі глушить двигун. Її обличчя напружується, наче донька бореться зі слізьми.

— Хоч би як, але їхній слід уже й охолов. Наші друзі не збираються бути впійманими, а тим паче поліцією в цій державі. Тож забудьмо про це.

Він опановує себе. Він перетворюється на буркотливого зануду, але нічого не може вдіяти.

— Люсі, зараз справді саме час зробити свій вибір. Або ти залишаєшся в цьому будинку, повному огидних спогадів, і продовжуєш занурюватися в роздуми про те, що з тобою сталося, або залишаєш усю цю історію позаду та починаєш нову сторінку свого життя деінде. Такі, на мій погляд, є альтернативи. Я знаю, що тобі хотілося б залишитися тут, але хіба тобі не слід хоча б подумати про інший шлях? Хіба ми вдвох не можемо розсудливо про це поговорити?

Люсі хитає головою.

— Я більше не можу говорити, Девіде, просто не можу, — відповідає вона тихо й поспіхом, наче лякаючись, що слова вичерпаються. — Я знаю, що поводжуся незрозуміло. Якби я тільки могла пояснити. Але я не можу. Через те, ким ти є і ким є я, не можу. Пробач. Мені шкода, що так вийшло з машиною. Шкода, що ти розчарувався.

Вона кладе голову на руки; коли Люсі більше не може контролювати емоції, її плечі смикаються.

Його знову накриває хвилею почуттів: апатією, байдужістю, а ще невагомістю, наче щось зжерло його зсередини, залишивши від серця лише порожню мушлю. «Як, — думає він, — у такому стані можливо знайти слова, знайти музику, яка воскресить мертвих?»

Жінка в пантофлях і пошарпаній сукні, що сидить на хіднику менш ніж за п’ять метрів, розлючено витріщається на них. Захищаючи Люсі, він кладе руку їй на плече. «Моя донечка, — думає він, — моя найдорожча донечка. Мені випало направляти її. Їй незабаром направляти мене».

Чи може вона унюхати, про що він думає?

Вести машину доводиться йому. На півдорозі додому Люсі, на його подив, озивається.

— Усе було таким особистим, — каже вона. — Усе робилося з такою особистою ненавистю. Це мене найбільше приголомшило. Усе решта було… очікуваним. Але чому вони так ненавиділи мене? Я їх ніколи в очі не бачила.

Він чекає на продовження, але поки що продовження немає.

— Це через них промовляла історія, — відповідає він зрештою. — Історія зла. Думай про це так, і тобі буде легше. Усе могло здаватися особистим, але не було таким. Вони перейняли це від своїх предків.

— Мені від цього не легше. Потрясіння не минає. Я маю на увазі потрясіння від того, що мене ненавидять. Спіймане на гарячому.

«На гарячому». Чи й справді вона має на увазі те, що він думає?

— Ти досі боїшся? — запитує.

— Так.

— Боїшся, що вони збираються повернутися?

— Так.

— І гадаєш, що, якщо не напишеш на них заяву до поліції, вони не повернуться? Ти в цьому себе переконала?

— Ні.

— А в чому тоді?

Донька мовчить.

— Люсі, усе не може бути так просто. Закрий псарню. Не відкладай. Замкни будинок і заплати Петрусові, хай охороняє його. Улаштуй собі на півроку або рік відпустку, поки справи в цій країні не підуть на лад. Поїдь за море. Поїдь у Голландію. Я заплачý. А коли повернешся, зможеш переоцінити все й почати спочатку.

— Девіде, якщо я зараз поїду, то більше не повернуся. Дякую за пропозицію, але вона не спрацює. Ти не можеш порадити нічого такого, про що я б не подумала сама сотню разів.

— Тоді що ти збираєшся робити?

— Не знаю. Але що б я не вирішила, я хочу прийняти це рішення сама, без чужої допомоги. Є речі, яких ти просто не розумієш.

— Чого я не розумію?

— Почнімо з того, що ти не розумієш, що зі мною сталося того дня. Ти непокоїшся через мене, і я це ціную, ти думаєш, що розумієш, але в підсумку ти нічого не розумієш. Тому що не можеш.

Він пригальмовує й під’їжджає до узбіччя.

— Не треба, — просить Люсі. — Не тут. Це погана ділянка дороги, занадто небезпечна, щоб зупинятися.

Він знову набирає швидкість.

— А з іншого боку, я розумію все занадто добре, — каже він. — Я вимовлю слово, якого ми досі уникали. Тебе зґвалтували. Кілька разів. Троє чоловіків.

— І що?

— Ти боялася за своє життя. Ти боялася, що, скориставшись тобою, вони вб’ють тебе. Позбудуться тебе. Тому що ти для них нічого не вартувала.

— І що? — Тепер вона шепоче.

— А я нічого не зробив. Я не вберіг тебе.

Це вже його власна сповідь.

Вона нетерпляче змахує рукою.

— Не звинувачуй себе, Девіде. Я й не сподівалася,