Безчестя - Джон Максвелл Кутзеє

— Уже пізно, — каже Бев Шоу, — я мушу йти.

Він відкидає вбік ковдру й устає, не намагаючись прикритися. «Нехай досхочу помилується своїм Ромео, — думає він, — його згорбленими плечима й кістлявими ногами». Уже й справді пізно. На небокраї догоряє останнє багряне світло; над головою неясно вимальовується місяць; у повітрі висить дим; понад пустирем із найближчих халуп лунає гамір голосів. Біля дверей Бев востаннє притискається до нього й кладе руку йому на груди. Він дозволяє їй зробити це, як дозволив робити все, що здавалося їй необхідним. Думками він повертається до Емми Боварі, котра самовдоволено вдивляється в дзеркало після свого першого видатного дня. «У мене є коханець! У мене є коханець!» — наспівує вона собі під ніс. Гаразд, нехай бідолашна Бев іде додому й теж трохи поспіває. І досить уже називати її бідолашною Бев Шоу. Якщо вона бідолашна, — він узагалі банкрут.

Вісімнадцять

Він і гадки не має, де Петрус позичив трактор, до якого причепив старий роторний плуг, який іржавів собі, лежачи за стайнями, ще до того як тут з’явилася Люсі. За кілька годин чоловік зорав усю свою землю. Усе робилося поспішно й діловито; анітрохи не по-африканськи. Колись, скажімо, років із десять тому, він проваландався би з ручним плугом і волами кілька днів.

Які шанси має Люсі проти цього нового Петруса? Петрус з’явився тут як чоловік, котрий копатиме, носитиме важке й поливатиме, а тепер виявився занадто заклопотаним для таких речей. Де Люсі збирається знайти когось, хто копатиме, носитиме й поливатиме? Якби це була шахова партія, він сказав би, що її переграли на всіх фронтах. Якби вона мала хоч краплю здорового глузду, уже заспокоїлася б: звернулася до Земельного банку, склала угоду, передала ферму Петрусові й повернулася до цивілізації. Вона могла б відкрити в передмісті притулок для собак; могла б розширити справу та зайнятися котами. Могла б навіть повернутися до того, чим займалася зі своїми друзями в хіпівські часи: етнічним ткацтвом, етнічним гончарством, етнічним плетінням кошиків, продажем намиста туристам.

Переможена. Нескладно уявити Люсі через десять років: огрядна жінка зі смутними зморшками на обличчі, в одязі, що давно вийшов із моди; вона їсть на самоті й розмовляє зі своїми тваринами. Таке собі життя. Але це краще за дні, що минатимуть у страху перед новим нападом, коли собаки не зможуть її захистити і ніхто не відповість на телефонний дзвінок.

Він наближається до Петруса, туди, де чоловік обрав місце для своєї нової садиби, — на невисокий горбочок, звідки відкривається вид на ферму. Тут уже побував геодезист, і кілочки стирчать на своїх місцях.

— Ти ж не збираєшся самостійно звести будинок, чи не так? — цікавиться він.

Петрус фиркає.

— Ні, така робота потребує навичок, — відповідає. — Покласти цеглу, потинькувати — усе це потрібно вміти. Тому ні, я збираюся копати канави. Із цим я й сам впораюся. Тут особливих умінь не знадобиться, навіть хлопчикові така робота до снаги. Аби копати, просто потрібно народитися хлопчиком.

Останнє слово Петрус вимовляє зі справжнім задоволенням. Колись і він був хлопчиком, але не тепер. Нині він може вдавати з себе хлопчика, як могла б Марія-Антуанетта вдавати доярку.

Лур’є береться до справи:

— Якщо ми з Люсі повернемося до Кейптауна, чи готовий ти доглядати за її частиною ферми? Ми платитимемо тобі зарплату, або ти зможеш отримувати відсотки. Відсотки від прибутку.

— Я мушу доглядати ферму Люсі, — озивається Петрус, — мушу бути її керівником. — Він вимовляє слова так, наче ніколи не чув їх раніше, наче вони вискочили йому перед очі, як кролик із капелюха.

— Так, ми можемо називати тебе керівником ферми, якщо тобі так хочеться.

— Але колись Люсі повернеться.

— Переконаний, що вона повернеться. Вона дуже прив’язана до цієї ферми й не має наміру відмовлятися від неї. Але вона нещодавно пережила складний період. Їй потрібен перепочинок. Канікули.

— На морі, — припускає Петрус і вишкіряє свої жовті від цигарок зуби.

— Так, на морі, якщо вона захоче. — Його дратує Петрусова звичка дозволяти словам зависати в повітрі. Були часи, коли він гадав, що міг би потоваришувати з Петрусом. А тепер відчуває до нього огиду.

Розмовляти з Петрусом — те саме, що бити кулаками наповнений піском мішок.

— Не думаю, що хтось із нас має право ставити питання Люсі, якщо вона захоче перепочити, — додає він. — Ані ти, ані я.

— Як довго мені доведеться керувати фермою?

— Поки що, Петрусе, я не знаю. Я не обговорював це з Люсі, просто вивчаю можливості, перевіряю, чи ти погодишся.

— І мені доведеться робити все… Я муситиму годувати собак, муситиму саджати овочі, муситиму їздити на базар…

— Петрусе, немає потреби складати список завдань. Собак тут не буде. Я лише цікавлюся загалом, чи готовий ти доглянути ферму, якщо Люсі візьме собі відпустку?

— А як я їздитиму на базар, якщо не матиму «комбі»?

— Це вже деталі. Ми можемо обговорити їх пізніше. Мені потрібна лише загальна відповідь: так або ні.

Петрус хитає головою.

— Забагато всього, забагато, — каже він.

Як грім серед ясного неба лунає дзвінок із поліції — з Порт-Елізабет телефонує детектив-сержант Естерг’юз. Знайшлася його машина. Вона стоїть на подвір’ї нью-брайтонської дільниці, де він може її упізнати та заявити про свої права. Заарештували також двох чоловіків.

— Це чудово, — радіє він, — я вже майже втратив надію.

— Ні, сер, справи залишаються відкритими впродовж двох років.

— У якому стані автівка? На ній можна їхати?

— Так, ви зможете поїхати на ній.

У незвично піднесеному настрої він разом із Люсі їде до Порт-Елізабет, а звідти до Нью-Брайтона, де вони, дотримуючись указівок, під’їжджають до схожої на фортецю дільниці з глухими стінами, оточеної двометровим парканом, прикрашеним згори колючою стрічкою. Знаки наполегливо забороняють паркуватися навпроти дільниці, тож вони залишають машину далеченько на дорозі.

— Я почекаю в машині, — каже Люсі.

— Ти впевнена?

— Мені тут не подобається. Я почекаю.

У дільниці він називається і дізнається, як дістатися лабіринтом коридорів до відділу автомобільних крадіжок. Детектив-сержант Естерг’юз, невисокий пухкий блондин, покопирсавшись у теках, веде його на подвір’я, де бампер до бампера тулиться безліч машин. Вони ходять туди-сюди вздовж автомобільних рядів.

— Де ви її знайшли? — запитує він у Естерг’юза.

— Тут, у Нью-Брайтоні. Ви справжній везунчик. Зазвичай ці мерзотники розбирають старі «королли» на запчастини.

— Ви казали, що когось заарештували.