Богиня і Консультант - Володимир Львович Єшкілєв

– Що ж, по-вашому, потрібно для того, аби найближчим часом тримати його і очолюваний ним підрозділ під нашим контролем?

– Гроші.

– Гроші? Ви щойно назвали Полковника ідеалістом.

– В Україні навіть ідеалісти люблять гроші, – посміхнувся Паладин. І додав: – Якщо, зрозуміло, гроші чималі.

– Vabene[26]. А окрім грошей?

– Він ненавидить східних.

– Це добре.

– Але, якби не було східних, він би ненавидів нас.

– Це знов припущення?

– На жаль, ні. Цим, до речі, я й збираюся пояснити Раді, чому не віддав Полковникові «гостя». Він і так забагато знає, – Паладин зробив паузу і після затяжки додав, з підкресленою чіткістю артикулюючи слова: – Забагато знає, як для ідеаліста і потенційного союзника «третьої сили».

Страж подивився на рудого. Той примружив риб’ячі очі. Страж пожував своїми товстими калабрійськими губами і сказав:

– Маємо проблему.

Паладин промовчав. На останній третині своєї еволюції сигара набула цілком божественного смаку.

Пишний козак на вороному коні перестрибнув рогатку, в’їхав до двору, загарцював коло кринички, розганяючи кутами-підклітями курей і підсвинків. Курячий гармидер видобув з хати старшу жінку.

– Бог вам на поміч! – привітав її козак, зістрибуючи з коня. Дзенькнули накладним сріблом шабельні піхви. Хляснули адамашкові шаровари. Блиснув золотий перстень з круглою перською бірюзою.

– Дай Боже й тобі, – жінка дивилася на приїжджого красеня із недобрим очікуванням, витираючи руки грубою димкою[28]. Гість, видно було, відірвав її від хатньої роботи. – Як із добрими вістями, козаче, то до хати просимо.

– Вісті тепер усі недобрі, хазяйко. Страшуся я, що за такі мої вісті ви мені й чарчинки націдити не схочете.

– Ще й порогу не перейшов, а вже про страхи та чарку? Та ще й перед Розгарами![29] Який герцовник! – невесело посміхнулася жінка. – Ти чий такий будеш, вістуне?

– У товаристві Харком кличуся, сотного Івана Кувтиненка старший син. Записаний джурою до отамана Івана Димитровича[30].

Почувши отаманове ім’я, жінка ще більш спохмурніла.

– Давно вже до нас Сіркові башибузуки не їздили. Певно, врікли нас злі люди, – вона прочинила двері і грізно подивилася на сотникового сина: – І що, казаче? Так і підмітатимеш дідинець[31] шароварами?

Джура ображено здвигнув плечима, зайшов до тісних сіней, познімав з себе коштовну зброю, якої виявилося чимало; потім, зім’явши в руці високу шапку, перевальцем зайшов до світлиці. За столом, заставленим мисками і шапликами, сиділи дві малі дівчинки і молодка. Харко привітався і присів на ослінчик напроти образів.

– Марто, заклич сюди Петра, – наказала хазяйка молодці. – Скажи, що Сіркового чорта по його душу принесло.

– Але й добрі ж ви на слово, хазяйко… – похитав головою джура. – Чортом мене до сьогодні лише басурмани називали.

– Усі ви сатанаїлові діти, – стара так гримнула мисками, що малі заховали голови під стіл. – Мій Василь, царствіє йому небесниє, теж гасав степами-лісами, як скажений дідько. І нащо? До якого такого скарбу догасався? Поклав дурну свою голову за твого Сірка, прости Господи, а я тепер… – махнула рукою, відвернулася від козака і зашепотіла молитву до образу Святої Помочі.

Козак утупив очі в підлогу. У війську пам’ятали, що осавул Василь Рева із великою славою загинув у баталії під Чудновим, виводячи козацьку сотню з оточення. Джурі Харку як отамановому посланцеві суджено було, серед іншого, приймати на свій карк безнадійний гнів козацьких вдів, якого по селах і паланках він назбирав уже повну торбу. Він вже звик і знав, що при цих обставинах за краще є мовчати і крутити шлик[32].

Стара проказала молитву, повернулася до джури і