Богиня і Консультант - Володимир Львович Єшкілєв

– Не мовчи, скажи мені, Харитоне, за чим тепер до нас приїхав? Яке таке в Сірка до моєї родини діло?

– Є в отамана важне діло до старшого вашого, до Петра.

– Яке таке «важне діло»? – ізнов, немов полкові литаври, гримнули мідні миски.

– Того мені не вільно вам казати, перепрошую, Уляно Макарівно.

– Пречиста Мати Божа, так я і знала! Як серце чуяло: не обійде біда, не забуде… Не вільно йому! Навіть знаєш, як моє ім’я побатькові, сатанаїле! Усе знаєш, так? І я знаю усі ті таїни Сіркові, – осавулова вдова нависла на козаком, немов грозова хмара. – Турчин його притиснув, аж із нього, кнура попудливого[33], сік потік! І тепер кнурові нашого Петра треба, бо без Петра він, бач, того турка зі своєї сраки не зніме! Божечки, божечки, шо ж то таке діється, люди добрі!

– Та що ж ви таке кажете, хазяйко! – підскочив Харко. – Бога побійтеся, плюгавими словесами мовити перед образами… Я ж тільки з війська, і не притиснули нас турченки, а навпаки: Аслан-місто татарське розорили ми…

– Мати Божа! – грізна хмара відступила, але грім над Харковою головою гриміти не припинив. – Курник ви розорили татарський, а не місто, і курку дохлу там знайшли! А турчин ляхів вже загнобив і на нас тепер суне силою. Ми то відаємо… Ти ж коли лише приїхав, сам же казав, що за твої злії вісті не варто й чарки тобі налити. Казав?

– Та що ви, мамо, так налетіли на доброго козака, – почулося від дверей. – Хіба то він винен у наших фрасунках[34]?

До світлиці зайшов кремезний чоловік, вищий за високого Харка на півголови. Джура вперше побачив Петра Реву, знаного на Січі одноборця і зуха. З Петром він привітався обіймами, аж хруснули ребра Харкові під руками здорованя.

– Є від отамана розмова, – полегшено вдихнувши повітря, сказав джура Петрові.

– Як та’ мається отаман-батько?

– Богу дякувати, мущирить махметок, як у старі часи.

– А ти про старі часи звідки знаєш? – розсміявся Петро. – Тобі, козаче, скільки літ числено?

– Писарі числять двадесять.

– Знатна цифірь… Любить тебе Сірко?

– Я не дівка, щоби мене любити.

– І то правда, – Петро сів за стіл, поклав на дошки здоровенні руки. – Кажеш, що передав мені отаман своє очільне слово… Добре. Поїмо саламахи, вдаримося чарками, і поїдемо ми з тобою, козаче, до Вовчого Тирла, запалимо там по люлечці, про все-все поговоримо.

– Отаманове діло вельми спішне.

– Спішне діло? – Петро повів пальцем, і на столі миттю з’явилася пузата сулія з чикилдихою[35]. – Три роки Сірко вакацьового[36] Реву не згадував – живий я чи пішов був до пекла – а тепер в нього до Реви таке діло важне і пресвербляче, що й чарку перед святим постом відмовлено випити… Предивні, Господи, твої знамення!

Харко хотів був сказати, що піст, власне, вже почався, але змовчав. Мовчазна чорноока Марта тим часом виставила на стіл чарки, миску з тертою саламахою, часник і шулики[37]. Джура сів за стіл напроти господаря. Козаки помолилися, випили. Жінки і діти залишили світлицю. У хаті запала тиша. Обличчя джури почервоніло.

– Бач, козаче, – розпечатав застільну мовчанку Петро, – якщо добру чикилдиху трохи настояти на калгані й мухоморах, вона тебе одразу хапа, як кундель[38] за горло. За старих часів таку чикилдиху замішували по хуторах усюди, а тепер роблять лише просту сивуху. Аби лише очі залити.

– Сильна в тебе чикилдиха, – визнав Харко. – Я таку знатну напою останній раз вкушав у князя Ромоданівського ще на куряче свято[39].

– У Ромоданівського? А що ти робив у того упиря?

– Брали з хлопцями приправу[40] царську для товариства. Армати і до тих армат порохове зілля.

– Приправу брали? Ну звісно… – Петро перехилив другу чарку. – Якщо діло спішне, то кажи.

– Може, надвір вийдемо або до того твого тирла?

– У моїй хаті вражих вух немає.

– Але мені отаманом наказана вузька конфіденція[41].

– Якої ж тобі треба вужчої, козаче? Око в око сидимо.