Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук

й досі дивно, що він, українець, на батьківщину якого давно впали мором Валуєвський та Емський укази про заборону української мови, не опустив тепер рук у безнадії або ж не зітхнув з гіркою полегшею — всюди одна біда, головою муру не проб’єш; мені таки дуже дивно, що Микола Іванович, такий боязкий, замкнутий у собі відлюдник, якому ніяк не хотілося ризикувати ще раз волею, сприйняв заборону викладання грузинської мови в школах і вживання терміну «Грузія» як посягання на його власну свободу. Ніби грузином народився і за Грузію ладен розплатитися рештою свого життя.

Згадайте, генацвале, часи сваволі царської поліції і урядовців після вбивства Олександра II… Кавказьке намісництво, яке колись, за Воронцова, потроху загравало з грузинами, дозволяючи відкривати театри або справляти весняні карнавальні ігри — кееноби, було скасоване, останнього намісника великого князя Михайла Романова відкликано до Петербурга — пам’ятаєте, він навіть не був присутній на археологічному з’їзді, за нього заочно виголошували тости на післяз’їздівському банкеті, — а в Тифлісі встановлено посаду головноначальствуючого Кавказом. Словом, прийшли до влади військо й жандармерія, і першим посів нове крісло головнокомандуючий військами Кавказького військового округу князь Дондуков–Корсаков. Цей сатрап, перебуваючи іще на посаді генерального губернатора Київщини, Волині й Поділля, ревно проводив у життя приписи Валуєвського указу щодо української мови, якої «не було, нема і бути не може», у цій діяльності і набрався неабиякого досвіду, тож пообіцяв тепер Олександрові III покласти до його ніг історично роздріблений на багато національностей Кавказ — монолітним, одномовним і покірним. Ось коли почали здійснюватися прожекти українського письменника–козакофіла Данила Мордовцева, який у своїй статті «Апатия юга», надрукованій 1876 року в газеті «Дело», закликав царський уряд цивілізувати напівдикий Кавказ! Не знати, може, й справді хтось з високих сановників виклав цареві зміст цієї статтї, і в того виникла ідея… Хто знає… Мабуть, Мордовцев, такий «доброзичливий» до народів Кавказу, які, на його думку, «сплять уже дев’ятий вік», тому надійшла пора їх розбудити, не думав, що його побажання так точно вляжуться в бузувірській акції Дондукова–Корсакова, але сказано — зроблено! Ось вам два українці — Мордовцев і Гулак. А втім, хіба в нас такого мало?

До Першої гімназії, де я працював учителем грузинської мови, приїхав куратор навчального округу Яновський, звелів директорові зібрати всіх учителів і зачитав нам циркуляр. Пам’ятаю той німий беззвучний смерч, який просвистів над нашими головами і похилив їх разом… Один Шенгер сидів незворушний, ніби нічого й не трапилося. Не можу сказати про нього чогось поганого, але був він холодним математиком, якого жоден біль не діймав, а всі розпорядження виконував по–німецьки сумлінно. Шенгер підвівся і спитав Яновського:

— А де працюватиме Умікашвілі?

— О, не турбуйтеся, Роберте Карловичу, — відказав надміру ласкаво Яновський, — ми не дамо йому пропасти!

І ось весь інцидент вичерпався: Шенгер звів національне лихо до клопоту про одну особу і так цим догодив кураторові, що той, розчулившись, промовив:

— Я завжди вірив у благонадійність професури вашої гімназії. Спасибі!

Та ми й далі сиділи з похиленими головами. Грузини, у тому числі і я, — зневажені, висічені на стайні царською нагайкою, вимазані дьогтем, збезчещені на очах народів — тамували біль, стискаючи кулаки. Росіян палив сором. І, мабуть, тому, щоб очистити себе від ганебства родового зв’язку з сановними злочинцями, підвівся не грузин, а росіянин — Михайло Володимирович Горяєв, який не раз домагався в Яновського введення для грузинських учнів викладання історії Сходу рідною мовою.

— Грузія багато перетерпіла лих, — сказав Горяєв. — Тимура Ленга, шаха Аббаса, Агу–Магомет–хана. Витримає ще й Дондукова–Корсакова.

Це було сказано не зопалу, Горяєв знав, на що йде. Але мусив так вчинити, щоб грузин Петре Умікашвілі ніколи не носив у серці болю до росіян. Від його слів мені полегшало: я зрозумів, що ми не самі, і коли розпочнеться війна з Корсаковими, з нами будуть Горяєви.

Шенгер демонстративно вийшов із зали. Яновський стояв блідий, він чекав вибуху, бунту, маніфестації. Однак цього не трапилось, ми тихо розійшлися, зневажені й упокорені, та стало нас удвоє більше.

Горяєва звільнили з роботи наступного дня. Його вислали на Ставропольщину без права працювати в школі. Кажуть, він найнявся в якогось поміщика за пастуха.

На другий день я зайшов до директора по розрахунок — Ніколо Ніколадзе запропонував мені роботу в «Обзоре». У кабінеті навпроти директора стояли учень із класу Миколи Івановича — Цамая і сам Гулак. Я не впізнав старого: розпрямлений і злий, він говорив Маркову, показуючи на гімназиста:

— Я протестую. Ви не смієте його виключати з гімназії, він не винен.

— Вийди, Цамая, з кабінету, — мовив хлопцеві директор. Зачекав, доки зачиняться за учнем двері, тоді звернувся до Гулака: — Але ж він ударив товариша по обличчю.

— Але за віщо? Ви знаєте?

— Це не має значення. Він допустився рукоприкладства, а гімназійний статут…

— Це має значення. Чічакян обізвав його грузинською свинею… Самі розпалюєте ненависть, щоб легше…

— Ви бунтуєте, Миколо Івановичу! Як Горяєв…

— Я наполягаю, пане директор. Якщо Цамая буде виключений, я подам у відставку. Не буду працювати в навчальному закладі, який підтримує дискримінацію корінного населення.

— Змовилися… — процідив переможений Марков.

Того ж дня Гулак зайшов до мене додому. Я побачив на його обличчі свіжість, холодний полиск очей, зціплені губи — таким він іноді бував, коли виступав з доповідями в «Тифліському гуртку». З нього тоді спадала стареча втома, і я уявляв собі його, двадцятип’ятилітнього, на допиті в кабінеті Дубельта.

Я зрозумів, що Микола Іванович вирвався з тенет власного горя, і подумав: прийшов розрадити мене. Та він, нічого не згадуючи про зібрання в гімназії ані про інцидент з директором, поклав переді мною рукопис:

— Бажання працювати подібне до каменя в повітрі, — він мусить упасти… Довго затримував його, хоч і працював — для себе. Оце стаття