Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук

Микола Іванович і досі не міняв свого маршруту: вранці ходив до храму Сіоні на заутреню, потім — до гімназії й додому. Тільки тепер, коли спадала спека, він деколи виходив на спорожнілий Мейдан, перетинав його і, минаючи храм Анчіс–хаті, прямував до Верійського спуску, де мешкав Петре Умікашвілі.

Сьогодні мав до нього пильну справу.

На Мейдані вирував натовп — Гулак здивувався: о цій порі площа вже б мала бути порожньою. Краєм ока помітив силуети поліцейських біля Метехського моста, глянув у інший бік — біля караван–сарая вешталися теж, щось коїться в місті. Іншим разом Гулак повернув би назад або збочив, — нині ж попрямував у людську гущу і радів, що колишня відвага не витруїлася у душі до решти і проростає тепер несміливо, та вперто. Не гаразд у місті, нелад серед народу? А який лад може бути, коли назріває протест? У всіх: у ремісників, що в робочій одежі, без інструментів, зійшлися на Мейдан, в учителів, і в учнів, і в убивців царя, і в мене, але у всіх по–різному він виявляється і всі по–своєму стають на прю. Хто знає правильну дорогу?

Він ішов крізь натовп, який щось–таки об’єднувало. Гулак зрозумів, що робочий люд вийшов страйкувати, хоч не міг збагнути доцільності цього нового способу боротьби: що поліпшиться від того, коли стане менше хліба, упряжі, горшків, підков, взуття? Чого можна домогтися неробством? Але не стоїть уже стражденна шкапа під сонцем, щаслива, що може витримати муки заради хазяїна!

Микола Іванович здригнувся, почувши знайомий голос:

— Гамарджоба, професоре!

— А, Гіві? Скажи, ради Бога, що тут діється? Чому зібралося стільки люду?

Карачохелі Гіві дивився на Гулака з повагою, в його очах не було звичних глузливих бісиків, навпаки — світилася серйозність:

— Ти знаєш слово «страйк»? Чув… Як тобі пояснити… Ось я, Гіві, узявся працювати для того, щоб дармувати знову… Тобі Захарія пояснить, він знає.

Гулак усміхнувся і пішов далі крізь натовп, мався тут безпечно, мов колос жита на ниві, відчував довкола себе гурт, у якому не впадеш, і тоді подумав про самотність братчиків, петрашевців і тих, які вбивають царів.

Микола Іванович згадав свою давню зустріч у ставропольському трактирі з Жінкою в чорному. Два рази бачив її. Вона заходила, висока й сувора, у чорній хустці, зав’язаній туго збитим гуглем на потилиці, у чорній свиті, — заходила в шинок стрімко, не роззираючись, ішла до крайнього столу і сідала, коли було вільне місце, або чекала стоячи, поки місце звільниться. У шинку стихало. Хтось підсвистував глумливо, хтось хихикав — нахаби глузували з неї, а потім нишкли перед її непроникливим обличчям, темним пронизливим поглядом. У трактирі ставало зовсім тихо, публіка починала ніяковіти. До напоїв ніхто не торкався, застигала їжа в тарілках, курці розтоптували ногами недопалки — всі почувалася так, ніби вони винні, що живуть гаразд, сито, мають сім’ї, працюють, їдять, п’ють і курять, а не поневіряються по світу, як вона.

Чекаючи, поки подадуть страву, Жінка в чорному водила поглядом по обличчях, ніби вишукувала обранців, які могли б на її поклик піти з нею убивати царів і ставати під шибеницю.

Люди боялися цього погляду — він кликав руйнувати, нищити, а не творити, опускав перед нею очі й Гулак.

Ідучи Мейданом, Гулак думав про те, що розпочинається велика боротьба — сотнями способів і засобів, з яких один стане основним, а інші побічними, — потрібними чи шкідливими, — і хто зна, чи не зітне голову подібній жінці майбутня гільйотина… А нині, може, вона й потрібна? Гулак глянув на стовпище людей і подумав, що качаги, і абраги[21], і месники–одинаки, і вбивці царів віджили вже свій вік, люд стає гуртом, зброю вони дістануть, а коли їм чогось конче треба, чого самим несила роздобути, — то науки перемагати.

Коли Гулак побачив Жінку в чорному вдруге, вона вже знала, хто він є. Підійшла до його столика, стала, і він відчув, як піддається її волі — підвівся.

— Страшнувато стало, Миколо Івановичу, правда? — мовила з іронією. — У своїх революційних мріях ви заходили дуже далеко, та нападе на вас справжній ляк, коли ви побачите втілення у життя ваших ідей.

Це було сказано напередодні першого замаху на Олександра II. Жінка в чорному повернулася і зникла, залишивши мені неспокій. Вона й не думала брати мене в спільники, для неї я був учорашнім днем боротьби. Воно й справді так. Коли ми починали, ніхто з нас не міг знати, що проросте на засіяному нами полі.

Що ж ми сіяли? Ми задумувалися, як розхитати струхлявілі підвалини самодержавства: клялися нести в народ ідеї народного правління, засновувати школи і видавати книги для простого люду. І все? Ба ні, ми з Шевченком і Навроцьким увели в програму братства параграф: «Змінити деспотичний лад мирним шляхом неможливо. Повстання доконче відбудеться — якщо не в нинішній час, то в майбутньому поколінні».

…І нападе на вас справжній ляк, коли побачите втілення в життя ваших ідей… Наступне покоління виросло і починається втілення. Відрікаєшся? Це не допоможе — машина включена. Страшно? Так. Боюся марного пролиття крові, боюся Жінки в чорному… Яку ж із своїх ідей реалізуватимеш?

Учора розгорнув газету «Кавказ» і не повірив своїм очам: на другій сторінці, над великою статтею, я прочитав: «Н. Гулак. «О книге Ф. К. Альтера „О грузинской литературе“». Невже розпочав? Колись Микола Іванович признавався мені, що пише дослідження про «Барсову шкуру»