Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук

— Зате під впливом Болховітінова взявся за вивчення грузинської літератури паризький учений Марі Бросе, який познайомив європейців з Руставелі. А його учень Чубанішвілі став найвідомішим популяризатором «Витязя».

— Я не надто високої думки про нинішнє руставелезнавство… — Гулак винувато подивився на нас. — Не подумайте лише, що я берусь його оновлювати і поглиблювати. Але зародилась у мене така думка… Сьогоднішні дослідження Руставелі надто підсолоджені екзотикою, ніби йдеться про сенсаційні знахідки золотих статуеток інків. Це — про чужоземні. А грузинські дослідники трактують Руставелі більше як співця цариці Тамари. Маю на увазі працю Іоселіані… А був Шота насамперед речником ідей перемоги справедливості над сваволею… Був він речником братерства народів проти спільного ворога. Я не маю наміру відкривати новий континент, але думаю, що пропаганда цих ідей нині, коли заборонені книги Герцена, Чернишевського, Шевченка, — дуже актуальна.

Петре тепер уже захоплено дивився на Гулака.

— Ви хочете запропонувати нам статтю? — спитав обережно.

— Я скажу, скажу… — Микола Іванович хвилину мовчав, збираючись з думками, потім поглянув на мене, його очі затінились зніяковінням, ніби він збирався про щось просити. — Я знаю, — мовив нарешті, — що й мудрого можна назвати безумцем, коли його тяга до доброчинності переходить межу. Але послухайте… Я звертаюся до вас, грузинів, з цим руставелівським клопотом не тому, що мені більше болить. Просто прийшла до голови ідея… Ми часто беремо в сусіда вогонь, забуваючи розпалити своє вогнище дома. Нині ви всі заговорили — з самоповагою — про переклад «Витязя» німецькою мовою. А ніхто ж із вас не читав лейпцігського перекладу Артура Лейста. Скільки неточностей! Лейст пропускає цілі строфи, які йому не подобаються, і, підправляючи Руставелі, додає свої, перекладає поему римованими октавами… За моїм підрядником набагато краще переклав «Витязя» українською мовою Олександр Навроцький… А ви радієте, мовляв, нас знають німці… Хвастощі завжди йдуть у парі з інертністю. Навіть на такому форумі, яким був археологічний з’їзд, ніхто з грузинів жодним словом не обмовився про пам’ятки писемної старовини Грузії, а в бібліотеках полиці гнуться під тягарем рукописів, у різних складах і конторах гниють купи стародавніх документів, і нікому й на думку не спаде створити щось на зразок чеської Матиці…

Признаюся, мене палив сором, бо ж Гулак мав рацію.

— А Міллер і його учні, — не вгавав Микола Іванович, — протягують, де тільки можуть, теорію запозичень. Ви думаєте, що маєте свій національний епос? Де там, «Витязь», по–їхньому, твір перського походження, як «Вісраміані», а може, індійського, словом, у вас у минулому нічого не було свого, не маєте права й на майбутнє… Це добре, Петре, що ви видали твір перського поета Гургані «Віса і Рамін» у грузинському варіанті. Тепер є з чим порівнювати «Витязя» — його грузинську піднесеність з перською приземленістю — і доводити грузинське походження поеми з її моральним кодексом лицарства, геройства, побратимства, служіння ідеї. Ця проблематика давно мене зацікавила. І нині…

Гулак раптом змовк. Ми чекали його пропозиції. Я розумів, що ніхто краще, ніж він, не розкриє цей моральний кодекс поеми, бо вивірив він його своїм власним життям.

— І нині я хотів би… Не повчати вас, не маю для цього ні права, ні знань, а робити щось корисне разом з вами… Зверніться до Акакія Церетелі, його авторитет високий: я хотів би виступити в «Тифліському гуртку» з циклом лекцій про Шота Руставелі.

У Гянджинських воротах міста, де щодня ревуть верблюди, кричать погоничі, дзвенять дзвіночки на вуздечках, скриплять гарби і метушаться муші[23] з тюками шкіри, парчі, атласу, шовку, сьогодні — немов мітлою виметено. Шаргальські, карабахські, борчальські, закатальські купці сховалися від кееноби із своїм крамом у караван–сараї: хто стримає розбурханих видовищем, підігрітих вином, очманілих від музики, кінних перегонів, кулачних боїв учасників карнавалу, коли вони захочуть поскоромитися купецьким товаром?

А на Ортачальській рівнині над Курою людно: ні заборона, ні погрози, ні фальконетна гармата на платформі конки, ані поліцейські застави не змогли стримати народ, що вийшов за Гянджинські ворота святкувати кеенобу, — на священне місце, де триста грузинських вершників загинули колись у нерівному бою з Агою–Магомет–ханом.

Микола Іванович за всі роки перебування у Тифлісі кілька разів дивився кеенобу. Триденне буйне видовище з його галасом, тупотінням, свистом, викриками, супроводжуване пиятикою, шаленим галопом, стріляниною, мордобоєм, втомлювало, було це свято йому чуже і дике. Кавказький горець легко перевтілюється, миттю забуває про умовність гри, родаків, переодягнутих у ворожі маски, приймає в розпалі азарту за справжніх ворогів — кееноба не раз освячувалася кров’ю.

Але нині пішов, щоб побачити виставу, яка ще до початку, вчора, втратила ознаки забави: ігри, певне, почали відживати свій вік, якщо їх уже бояться повелителі; є епохи битв і є епохи їх імітацій, нині кееноба зі сцени йде в життя.

І знову настирлива думка про розмаїття способів боротьби тривожила мозок: хто впізнає в пожежі, якою неминуче займеться світ, найсправедливіший спосіб — і по чому: по одежі, по зброї, по жорстокості, по гуманності чи по кольору знамен?

Так просто складалися колись політичні програми, так легко на папері об’єднувалися слов’яни в рівноправний союз; і Пестелю, і Рилєєву, і Буташевичу–Петрашевському, і йому, Гулакові, видно було мов на долоні майбутній суспільний лад, і навіть розплата не затьмарила тієї ясності. Та ось — народжений гарматними залпами на Сенатській площі, хрещений розправою над кириломефодіївцями і петрашевцями, вихований наукою Шевченка і Чернишевського — дев’ятнадцятий вік породжує вік двадцятий; що ж візьме спадкоємець із наших декларацій, що осудить і як здійснюватиме заповідане нами?

Гулака будили із задуми лемент зурн, дзвеніння чонгурі, трубний звук саламурі, удари дойри — вийшли на дорогу сазандари — музики в кучмах і барвистих чохах, за ними ступали одногорбі верблюди, на верблюдах — «шах» у високій конусоверхій шапці й білому бурнусі і «шахиня» у парчевій сукні, з золотим намистом на шиї; позаду — на арканах — невільники, їх батожать