Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук
Ох Дубельт, Дубельт!.. Я пізно зрозумів його жандармську хитрість, але й мені треба поспівчувати: є такий стан у людини, коли від страху м’якнуть кості, і тоді, саме тоді твій повелитель, замість ламати їх, в’яже у вузол несподіваною добротою. Він поводиться, як звичайна людина, котра має свої приватні клопоти і теж чогось боїться, пропонує себе за спільника, підказує, як вибратися з халепи.
Дубельт був добрий. До тих, хто злякався: до Куліша, до Білозерського, до мене… Та нізащо не повірю, що не боялися, не жалкували за волею, не впадали в розпач Шевченко, Гулак, Навроцький. Мусило таке бути — хоч один мент. Але перемогли вони страх і доброту тирана — коли це сталося, де викресалася відвага? Я бачив на власні очі, як Дубельт з затиснутими кулаками скакав цій трійці до очей, плювався матюками і з насолодою ката обіцяв найстрашніші кари. Гулак стояв, стиснувши жовна, Шевченко добродушно позирав на розлюченого жандарма, Навроцький прикушував посмішку. А я трусився, мов у лихоманці, і чіплявся за доброту Дубельта, мов за стеблину. Він добродійствував дедалі сердечніше. Сам приніс мені Біблію і світські книжки дозволяв читати, виклопотав для мене в Орлова побачення з матір’ю та Аліною, а коли Шевченка, одягнутого в солдатський мундир, саджали до повоза, вартовий відкрив знадвору віконниці, щоб я попрощався з побратимом… Після року ув’язнення в Петропавловській фортеці Дубельт відправив мене на вислання у Саратов з припискою: «Бути до нього милостивим, Костомаров — людина тиха». Я не маю сили противитися його доброті й донині. Дубельт живе, він є всюди, він у цю хвилину стоїть біля мого ліжка. Стоїть і, незважаючи на те, що кожної миті мене може забрати смерть, повторює своє застереження, яким напучував мене, коли я від’їжджав до Саратова: «Люди посередні добиваються видних місць, багатств, комфорту. А віддані високим ідеям, як сказано в Писанії, ходять у шкурах козячих, живуть у вертепах і земних проваллях». Не мав я багатства і віддавався лише праці — усе життя пройшов між високими сідалами й урвищами земними. Я не маю чим соромитись… Хіба за одну лише мить… Тож треба нині про все сказати вголос, бо звужується, як мовили древні, коло віків… Дубельт кричав на мене тільки один раз — на очній ставці у своєму кабінеті. Я вже знав, хто зрадник, я не мав уже права мстити Гулакові — він стояв переді мною чистий, мов дитина в льолі, та я повторив раніше сказане, зламаний добротою тирана, який і нині, після своєї смерті, стоїть біля мого смертного одра і напучує, і я слухаюсь його…
Не маю наміру, мов той злочинець, припечений залізом, виказувати спільників. Хочу тільки довести, що страх — не вада однієї людини, а соціальне явище. Достоєвський на слідстві у справі петрашевців звалив усю вину на свого кумира Миколу Спєшнєва, який створив, таємно від са–мого Петрашевського, список радикалів. Що примусило Достоєвського увійти в цей список: жадоба боротьби чи ризикована спроба перевірити страхом стан своїх майбутніх героїв, щоб потім у романі «Ідіот» через монолог князя Мишкіна передати читачеві почуття засудженого до страти, втіливши їх у геніальній формулі: «О, якби не вмирати! Я б тоді кожну хвилину віком зробив!»
Стривай, стривай. А хіба та політична фанаберія письменника не викупилася згодом — я не кажу про все, що створив Достоєвський, — цією однією формулою?
Надходить смерть. Я її чую. І, як засуджений до страти знайомий Мишкіна, хотів би кожну хвилину зробити віком — не ради біологічного існування, не ради праці, а задля того, щоб самому переконатися у доцільності чи недоцільності своєї поведінки.
Хай ніхто не квапиться кинути в мене каменем. Мій страх ніколи не був тваринним: я завжди зважував, яку користь принесу людям, оберігши себе від зайвого ризику. Я покорився обманливій доброті Дубельта, і мене минула кара, що постигла Гулака. Завдяки своїй обережності я зміг за двадцять літ написати майже триста праць. Гулак мусив мовчати… І якщо десять, бодай п’ять моїх книг знадобляться нащадкам, то й тоді… Я став штрейкбрехером під час студентських заворушень, але мене минула доля професора Павлова, який у Костромі не зміг написати й рядка.
Хай… Але що примусило тебе під час археологічного з’їзду в Тифлісі написати відкритий протест у редакцію газети «Кавказ», яка назвала тебе людиною партії, кириломефодіївцем? Що заважало тобі залишитися у пам’яті людей саме ним? Чи ж то розбій, ганьбу, продажництво проповідували ми у своїй молодості? Ні. Та до сьогоднішнього дня не зумів я викресати в собі не те що героїзму — звичайного альтруїзму, і в цьому не тільки моя вина. Переміг страх, який передався нам з молоком матері. Страх не отримати посади, страх втратити її, страх перед вимушеним неробством, страх не видати книгу, страх стати гробокопачем власного таланту.
Шукаєш виправдання, а його немає. Треба було шукати іскри мужності. Ти шукав?
Так. Один раз у житті я спробував позмагатися із всесильним почуттям страху, щоб не бути більше його рабом. І тоді він мене остаточно переміг.
Сьогодні мені вже не здається нездійсненною колишня ідея Гулака про фізичне знищення царя. За останні двадцять років у російського царя стріляли двічі і тільки один раз промахнулися… Але тоді, навесні 1866 року, після придушення польського Січневого повстання, часи ребелії, здавалось, назавжди відійшли в минуле, і ніхто й не допускав, що у країні хтось подумає підняти руку на імператора.
Я саме закінчив працю «Смутное время», вона виявилася вельми актуальною, її зразу взявся друкувати «Вестник Европы». Моє дослідження ще раз підтверджувало, на історичних фактах, підступний характер польської шляхти, що так яскраво виявив себе за часів Гришки Отреп’єва й Марини Мнішек і не змінився й донині. Тож коли стався замах на царя, я — як і більшість
