Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук

Мені стало важко жити. До того ж, мушу признатися, ні в кого не міг знайти розради — співпрацівники від мене бокували, не розмовляли, дехто й не вітався. Та я, терплячий, думав собі: почекайте, ще заслужу на повагу, адже князь Орлов мене любить, чого доброго — і поначальствую над вами. Та ба: Бог високо, Орлов далеко, а Дубельт поряд…

Леонтій Васильович щоразу зупинявся навпроти мене і просто–таки знищував. Я мучився в здогадках — чому він так дивиться на мене, про що хоче дізнатися? Чи мені відомо, що він пиячить? Про це знали всі. Що має коханку і не одну — а хто їх не має? Що відвідує нічні оргії таємного радника Політковського? Це теж не було таємницею… Та я дурив себе тими догадками, мені ж стала відома головна причина підозріливості Дубельта; про те, що він розтратив більше мільйона інвалідного капіталу, знав тільки я: упорядковуючи архів Третього відділу, бачив розписки Дубельта! Ви що, який донос, я сам собі не признавався, що мені про це відомо. Але він хотів дізнатися: бачив я ті розписки чи ні? Бо якщо бачив, то хто–хто, а Петров донесе цареві, він же чесний вірнопідданий, давно довів це… Я заховав глибоко в собі таємницю — передбачав небезпеку. Та це не допомогло, Дубельт добився свого: під його поглядом я врешті почав труситися, мов у лихоманці, і він зрозумів: Петров знає.

Не кожен зміг би винести такий удар: ні за що, отак собі серед білого дня, поліцейські заарештували мене і повели на допит у той самий кабінет, де відбувалася очна ставка з кириломефодіївцями. Яка іронія долі!

Допитував мене статс–секретар Голіцин. Подумайте собі, що міг я, ні в чому не повинний, відповісти на такі ось запитання:

«Нам усе відомо до дрібниць, краще вам відразу в усьому зізнатися…»

«У чому?»

«Бачите — впираєтесь… Признайтеся чесно, в чому почуваєтеся винним?»

«Таж ні в чому, ні в чому!»

«Даремно заперечуєте. Сказали б — і покарання менше було б… Де ви стояли на Невському проспекті півроку тому? З ким розмовляли тому три місяці? Як ви провели час тиждень тому? Мовчите… Ви вперті, як Гулак!»

І так далі…

Що ж це, думав я, Божа кара? За чесну службу, за щиру правду? Та я зрозумів сам: шахраї злякалися правдолюба… Злякався Дубельт: якщо я знаю про його махінації, то чей можу зробити йому таку саму несподіванку, як «братчикам»… Вигадують для мене злочин, примушують мене самого вигадати, бо треба усунути. Власть імущі використовують послугу тільки один раз. А потім позбуваються послужника, вони бояться надто ревних прихильників справедливості.

Мене посадили у покій № 6 Олексіївського равеліну, де колись сидів Костомаров. Гірка іронія… За що ж мені довелося сидіти: за вірність цареві?! Я плакав дні і ночі… Навіть генерал Набоков, комендант фортеці, сумував, дивлячись на моє горе. Якось погладив мене по плечу, мовив співчутливо:

— Що вдієш, це нещастя треба вміти перенести. Молися Богу…

Через рік мене звільнили з фортеці й вислали в Олонецьку губернію. І знову збіг обставин! У той самий час губернатором у Петрозаводську назначають як–не–як, а майже мого друга — Миколу Еварестовича Писарєва. Проблиск надії зігрів моє серце — може, я таки доб’юся правди… Але й він став глухий та камінний, а колись же дякував за службу, — не відповів на жодного листа. Тоді я вирішив зустрітися з ним особисто. Приїхав до Петрозаводська і думаю собі — підійду до нього після церковної відправи. Та де там — така пиха… І тут його б’ють у морду! Втіха моя, проте, була короткою й марною: Писарєв подав у відставку, а мене як свідка — всюди бояться правди! — перевели в Псков, де я насилу влаштувався на статистичну роботу в губернській канцелярії.

Та рук я не опустив, я впертий… Не може ж такого бути, думав, вірячи ще в існування справедливості, щоб без провини за душею так довго каратися. Написав кілька скарг у Третій відділ. Аж за рік прийшла відповідь від шефа жандармів Мезенцева: «Про ваш злочин знає тільки цар».

І я наважився, мені вже не було чого втрачати: написав прошеніє цареві. Мовляв, так і так: заздрісники й нечесні люди, які оточують вашу величність, пам’ятають, яку я зробив послугу 1847 року блаженної пам’яті государю Миколі І, та мають вони рильце в пушку, бояться мене і хочуть неправдами позбутися.

Олександр II славився гуманністю, і я твердо вірив, то отримаю втішну відповідь. За три місяці прийшов царський лист. Тремтячими пальцями я розірвав конверт з гербовими печатками, та замість листа вийняв казенний папірець. Цар прислав на моє ім’я чек — на триста карбованців сріблом… Я побажав тоді смерті цареві, і Бог незабаром вислухав мене.

Доживаючи безславно свій вік, я часто згадую афоризм Гейне: «Бійся милості сильних: вони дадуть тобі мало, а візьмуть усе».

О, якби вони взяли все — з самим життям! Та ні… Вони взяли більше: розбили життя, а залишили розтоптаному черв’якові дихання, підло й підступно промовчавши, коли воно обірветься…

Дорога — міра простору на землі. Людина на дорозі — міра часу. Я йду, ще йду на свою гору.

Думав — мій простір і мій час закінчаться у Тифлісі, та ще один край довелося обжити і полюбити довелося ще один народ.

1886 року я подав у відставку, і мене забрала до себе в Гянджу моя Нана. Може, й вона сплачує борг? Я ж водив її за ручку в Закавказький дівочий інститут в Тифлісі, коли була малою, сидів, як батько, на випускному вечорі, коли закінчила… А може, й не сплачує, — може, любить, як я її.