Українська література » Сучасна проза » Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук

Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук

Читаємо онлайн Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук

Мені донині була потрібна ця любов — як повітря, як їжа, як сон. Єдина близька людина. А нині вже нічого не треба — тільки пам’ятати про все — і про неї — до останнього подиху.

Мій час підійшов до крайньої позначки, я зупиняюся на рубежі століть, через який не перейду.

Ця забута стежка, що привела мене на високогірне озеро Гьйок–Гьйоль за Аджикентом, яке мені треба було побачити, щоб увірувати в кращі світи, дуже скоро залишиться лише позначкою простору, і надовго спиниться на ній мій час. Та може бути, що за сто літ, зовсім випадково або після тяжких шукань, оживе на моєму путівці цей самий час для іншої людини, і вона втрапить у мій слід. І тоді я перейду у вимір людської пам’яті — четвертий.

Я хочу цього — хай станеться.

Та ніхто ніколи не засвідчить останнього мого дня, що його я відбув, перемінюючись у порох на вершині Ян–тапа, де крізь ламкий камінь добирається корінням до ґрунту колючий шибляк, а з крушиново–кизилового узлісся внизу дивиться на мене мудрими очима сіра неясить і зрідка пугукає, віщуючи мій кінець; що майже до ніг, витягуючи шию й полохливо принюхуючись, підступає великоока козуля — обминає і йде у свій часовий вимір чиста дика твар; і ніхто не знатиме, що звідси мов на долоні я востаннє побачив усю Країну Вогню: древню червоностінну Гянджу, яка віддала мені і світові великого Нізамі — ось рівниною Шейха, повз поросле терном каміння, снують сонні номади, не знаючи ще, чий минають прах, а колись у цю долину за Гянджею прийдуть посланці всіх народів — четвертий вимір довго визначає своїх обранців, щоб не схибити; що побачив звідси чотири дороги, які розбіглися від Гянджі на всі чотири сторони світу — в Тифліс і Баку, Мінгечаурські степи і Карабахське нагір’я — чотири артерії, котрі день і ніч пульсують, даючи життя Старому містові, і йдуть цими шляхами в мою Гянджу други й недруги; що погасли на моїх очах священні вогні в Сураханах біля Баку, їх Роберг Нобель загнав у труби і перетворив у золоті монети; що бачу зсутулені і закоцюблі од вітрів, повернені спинами до заходу, обчухрані тополі біля Берди, яку завойовували колись руси; і бачу караванні валки на Євлахській дорозі, обабіч якої тільки солончаки блищать у степу, і хто піде на їх примару, той загине від безводдя; що чую, як на другому боці озера, на триголовій Уч–тапі, співуче перекликаються, кожна із своєї вершини, хазяйки убогих обійсть, заколисуючи піснею своєї мови моє серце; і чую, як унизу тече холодноводний Кошкор–чай, обминаючи голубе око азербайджанської землі Гьйок–Гьйоль, несучи свою чисту сльозу в Куру; що сиджу поруч з коренастим, приземкуватим, важчим від води деревом на ймення пшат, яке виростає на валуні, і порівнюю його з вистражданим і чистим народом, господарем Країни Вогню, і пісні, і сліз…

Хто про це засвідчить? Валун, до якого вчепився гострим коренем кущуватий пшат, чи річка, що скаче вниз по каміннях, кваплячись до матері Кури?

…Засперечалися ріка й камінь: хто довше проживе. «Влітку тебе висушить сонце, — сказав валун, — а зимою скує мороз». — «Не страшно, — засміялась під сонцем ріка, перемінюючись у пару, у горах я проллюсь дощами і знову вернуся назад. А тебе роз’їсть пшат, і ти перемінишся у пісок». — «Ти вічна, як час, — зітхнув валун, — та мені теж дано немало, якщо я стану поживою для нового життя».

Чув я цю притчу від ашугів у Ял–кишлаку… Вони засвідчать, діти їхні, внуки, правнуки? Може… Я уперше йшов тоді до озера Гьйок–Гьйоль, та не дійшов: видно, ще не настала тоді для мене пора востаннє уздріти з гори Ян–тапа весь край, який став для мене останнім пристановищем, обітованою землею, і усвідомити, що він мій. У той час я ще пізнавав, учився любити чужий для мене тюркський світ… Здивований волею Аллаха, який пригасив ураз нестримну войовничість, тюрк уздрів, що земля родить зерно під його ногами і не треба гнатися за ним до останнього моря; він сповільнив свою ходу і зледащів у п’ятикратній щоденній молитві до Аллаха, та в молитві цій перемінюється з войовника у хлібороба. Тож вірить уже сьогодні тюрк, що вигнав бог Адама з раю не за едемське яблуко, а за зерно пшениці, яке з’їв без дозволу Господнього, і що Аллах вигнав Ібліса з сьомого неба за те, що не хотів поклонитися Адамові, створеному із землі, яка родить пшеницю… Та затримана рука з ятаганом ще не призвичаїлася до рала, тюрк іще п’ять разів на день просить у Бога колишньої кривавої вольниці, та пісня встигла вже з маршової стати хороводною — ось долинають із закинутого в ізвор Ял–кишлаку звуки зурни і спів ашугів. Напевно, колишній кочівник справляє свято хлібороба, розкопує землю, щоб увійти в неї коренем, мов пшат, і стати вічним господарем на ній.

Я звернув тоді на стежку, що вела вниз, та мусив зупинитися: мені заступив дорогу сивобородий райят[25] у баранячій рудій шапці й довгополому облізлому кожусі, він зняв з плеча хурджін, відклав його набік, вийняв з нього скатерку, розстелив на стежці і зняв черевики. Обабіч путівця густо сплелися кущі держидерева і терну, обминути райята не можна було — до нього ж прийшла пора передвечірнього намазу. Він простягнув перед собою руки, ворушив губами, все це тривало довго, і я знову думав про переміну способу життя народу — в непотрібно затяжних молитвах… Чи скоротяться вони колись? Можливо… Але тільки тоді, коли селянин звільниться від байрамликів, і багбаші, і чопбаші[26], і праця для нього стане святом.

Закінчивши молитву, райят відступив із стежки й чемно мені поклонився. Я запитав його, що за той[27] відбувається у Ял–кишлаку, та замість відповіді почув притчу про наївного хлопця, який розпалив вогнище і запросив грітися усіх: тоді прийшов дев і з’їв його.

— А ще буває, — продовжував райят, — що нечистий дух

Відгуки про книгу Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: