Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук
Посміхнувся і Гулак. Та знову на його восково–жовте обличчя лягла задума.
— Боюся, що не встигну… Я давно ношуся з думкою написати книжку про Нізамі. Про його феномен. Ще від першої зустрічі з Ахундовим. Мірза Фаталі, заохочуючи мене до праці, ставив мені за взірець Нізамі, який заради великої справи йшов нібито на компроміси. А я й донині думаю: невже присвяти поета атабекам, емірам, ширван–шахам свідчили про його запобігливість? Таж ні. Це були скоріше насмішки, глузи. Ті державці мінялися один за одним, вони були залежні то від сельджуцьких султанів, то від грузинських царів, їх проганяли з тронів або ж усували руками убивць з ордену асасинів, а тому вони, знаючи, що сідало під ними хистке, вимагали для себе гучних почестей, щоб уволю натішитися. А придворні поети, які діставали шмат пирога з їхнього столу, навперебій змагалися у похвалах, вдаючись до безглуздих гіперболізацій: щоб дістати рукою до стремена атабека, співав один, треба вибратися на дев’яте небо; при світлі іскор із підків коня атабека, переспівував другий, навіть сліпий уночі протягне нитку крізь вушко голки… Вони, ті блюдолизи, теж добре знали, що державці недовговічні, а тому ночами не спали, придумуючи в запас хвалебні касиди, і перекваліфіковувалися з імені на ім’я із спритністю повій… Що ж означали присвяти Нізамі, який покинув двір атабека, втік від дармоїдів–ханж і в сільській тиші під Гянджею знався тільки з членами цехового ордена, — що ж означала, наприклад, посвята Бахрам–шаху на титульній сторінці поеми «Скарбниця таїнств»? Хіба не насмішку — адже знав поет, що шах, відкривши книгу, прочитає там такі рядки: «Хто живе милостями деспота, той без честі, хоч і в почестях»; «Не так страшна неволя деспота, як те, що вона помножується підлабузниками».
— Ви маєте рацію, Миколо Івановичу, — сказав я, заворожений його міркуваннями. Я бажав тоді йому міцного здоров’я і багато літ, щоб устиг написати своє дослідження про Нізамі. — А тепер послухайте притчу, може, знадобиться вам… Один атабек захотів побачити шейха Нізамі. Він прочитав його поеми і не повірив очевидцям, які твердили, що співець живе у скромній хатині за Гянджею. Атабекові не вміщалося в голові, що людина, яка написала п’ять величних поем на тридцять тисяч бейтів, сповнених глибоких роздумів про найсокровенніші таємниці людських доль, ходить у простому бурнусі, чіпляє головою сволоки і п’є джурлицю[35]. Бек вийшов на дорогу, що вела до житла Нізамі, а шейх знав про це, бо мав дар провидіння, — він напустив на атабека видиво. І уздрів здалеку вельможа високі палаци і піднебесні мінарети. Принижений розкішшю шейха, атабек увійшов у палац і побачив на троні Нізамі, оточеного рабами і воїнами. Шейх простягнув атабекові руку для поцілунку, і відсахнувся державець: як сміє поет вимагати від нього поклону?! А тоді видиво щезло, і атабек побачив у тісній кімнатці на простеленій повстині худого, слабого старця, який тримав у руках книгу і калам. Вражений володар пройнявся повагою до поета, вклякнув перед ним і поцілував йому руку…
Гулак уважно вислухав притчу, мовив згодом:
— Саме цю думку про поета слід розвинути. Не як окрему притчу про Нізамі, а як філософію сумності мистецького творення… Я ж бо в Гянджі зустрічався з іншим ставленням до шейха. Якось побачив біля мечеті: продає мулла книжки правовірним. Я підійшов, запитав, чи немає у нього книжки його земляка Нізамі. Мулла розплющив сонні ліниві очі й неохоче мовив: «А–а, то старі книги!» І я подумав: може ж так статися, що споживацтво знищить спочатку людську особистість — тоді більш нічого тим, хто розділяє і володарює, не треба: знеособлений народ — уже не народ. Тому треба напружувати свої духовні сили. Сам Нізамі аж у сорок років почув голос совісті, покинув двір атабека і в сільській тиші написав «Скарбницю таїнств». А що було б з вашим народом, якби не сталося цього і Нізамі залишився придворним співцем?
— Хочу вас запитати: ви, як більшість дослідників, певне, вважаєте Нізамі перським поетом? — спитав я обережно.
— Ні, — рішуче відказав Гулак. — Я називаю його, за традицією, перським поетом тому, що писав на фарсі, але вважаю національно азербайджанським. Писали ж польські поети латиною… Поеми Нізамі заселюють азербайджанці, одягнуті в свої народні костюми. І мислять вони по–азербайджанськи, тільки поет за них говорить перською мовою, бо тоді ще не настав час Фізулі. У нас, до Шевченка, писали церковнослов’янщиною. Сковорода… А що Нізамі повторювався у темах за Фірдоусі? Гете теж створив «Фауста» на старому сюжеті. П’єса може йти сотні разів у виконанні різних акторів, та кожне виконання стає окремим твором…
Каже азербайджанська приказка: хочеш пізнати людину, піди разом з нею у дорогу…
Нині, коли вже нема серед живих Миколи Івановича, я згадую нашу подорож до містечка Берди, яка міцно здружила нас, незважаючи на вікову різницю. Не вірте тим, хто каже, що він був відлюдкуватий, анахорет. Колись, зрештою, і я так думав. Було, звичайно, щось замкнуте в його натурі, заховане тільки для самого себе. Йшло це, певне, від колишньої конспіративності або ж виробилося на допитах, на яких він зумів зберегти вірність присязі. Та я знаю, як ця людина вміла розкриватися, коли проймалася довір’ям до співрозмовника: сковані крижинами очі раптом спалахували і ставали наївно–довірливими, а він сам — безпосереднім і балакучим.
Я навіть висловив якось своє захоплення з приводу його відвертості, тоді він, всміхнувшись, запитував кілька бейтів із «Скарбниці таїнств» Нізамі:
— «Ти міцно тримай свій язик на замку, тоді голова не промовить «пробач»; не слухай, глухого пора настає, менше базікай…» Мені не легше стає, коли усвідомлюю, що у всі часи, не тільки нині, люди піддавалися страхові. Легше, коли розумію, що у всі часи вміли визволятися від нього.
Вельми доречно.
Я супроводив Гулака поїздом до Єлизаветполя, мені хотілося ще трохи побути в його товаристві. По дорозі він з тим же довір’ям до мене говорив про свою
