Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук
Хотілося закричати з болю… Згадалося йому дерево, що росло в грузинському темному дворі: воно звузлуватилося, шукаючи виходу до сонця, вперлося колінцем у мур, пробило розтрухлявілу веранду і скручене, мов удав у пориві сили, і нездоланне у своєму бажанні волі таки діп’ялося кроною до світла, та не було воно вже тим деревом, яким могло бути, коли б сонце плекало його змалку, коли б овівали його свіжі вітри і ніхто не застував йому вільного світу.
Гулак згадав Нанин погляд, в якому таїлася таємниця, призначена тільки для нього. Він уже не боявся несподіванки, а може, вона йому тепер дуже потрібна. Вийшов у коридор, відчинив двері до Наниної половини, пасербиця стояла посеред кімнати, немов ждала на нього.
— Батоно Ніколо, — промовила тихо, — у Тифлісі гастролює українська театральна група Садовського. Там — моя мама. Я їду…
Майже весь день вони їхали мовчки — ні Нана, ні Микола Іванович не наважувалися порушити межу мовчанки, за якою стояла Тереза.
Гулак прислухався до себе самого. Він нині чинив те, що за здоровим глуздом не можна було робити: зустрічатися з Терезою, яку протягом довгих років намагався виклясти із свого життя, безглуздо і злочинно. І він, і вона знайшли себе тільки тоді, коли розійшлися; найменший докір — словом чи поглядом — може порушити життєвий ритм обох… Але ж не йшлося нині про зрадливу дружину, нині йшлося про славу українського театру, в якому працює Марія Заньковецька, нині йшлося про результат боротьби, яку розпочинав і він, Гулак, і, може, в тому, що Україна пишається сьогодні славетною артисткою, є частка і його терпінь, і в тому, що звучить із сцени рідне слово, яке Гулакові судилося забути, — крихта і його заслуги?
А чи не має права сказати це саме про себе й Тереза, яка все життя віддала українському театрові? Тож відчув Микола Іванович, як відступила з серця власна кривда і на її місце увійшло спокійне розуміння людини, котра не могла жити інакше.
— Ти їздила до Києва, Нано, — Гулак переступив межу мовчанки. — Як виглядає мама?
Нана полегшено зітхнула… Батоно Ніколо, ви такі розумні й добрі, ви сьогодні після вистави підійдете до неї… Вона гратиме в Тобілевичевій «Безталанній» Явдоху, хазяйку на вечорницях. Ій, як бачите, не вдалося зіграти свою Наталку, свою Офелію, свою Амалію, вона втратила час при дочці й при чоловікові, а все–таки захопила хоч краєчок того місця, яке належалося їй повністю; так склалися долі і в неї, і у вас — вам обом дісталися тільки крихти… Можливо, ви були б найпершим вченим, а мама пожинала б славу, подібну до слави Заньковецької… Чи ж можуть ворогувати між собою покривджені?
— Камінь, який котиться, мохом не обростає, — усміхнулася Нана вітчимові, вдячна йому за те, що спитав про маму. — Матуся ще тримається.
— Яким чином вона потрапила до такої славетної трупи? — запитав Гулак, а Нана прислухалася, що в нього зараз говорить: заздрість чи гордість? — У такий театр! — повторив Микола Іванович, і Нана вдруге легко зітхнула: вітчим глибоко в душі пишається Терезою!
— Це сталося дуже просто, батоно Ніколо. Мама запитувала в Костомарова про театр на Україні, і він порекомендував звернутися листом до Михайла Старицького, який очолював тоді в Києві «Перший музично–драматичний гурток», аматорський, — мовляв, так і так, грала ще в театрі Яценка… Відповідь прийшла доволі швидко. 1882 року Старицький і Кропивницький домоглися в губернатора дозволу на відкриття українського професійного театру — набирали акторів. А потім мама переходила з трупи в трупу — за Марією Заньковецькою. Писала мені: вчиться у неї майстерності. Та я інше знаю: їй необхідно стояти в тіні великої слави, щоб весь час терзати себе думкою і винагороджувати себе нею: ким я стала б, якби інакше склалася у мене доля.
— Як жалюгідно… — проказав тихо Гулак.
— А ви, батоно Ніколо, а ви! — враз заярілася Нана і стишилась. — Хіба ви не ходите все життя в тіні… я не так висловилася… у світловому полі генія Шевченка — хочете того чи не хочете? Якби Тарас Григорович не був вашим другом, хіба аж так цікавились би вами Церетелі, Чавчавадзе, Ахундов? А якби Шевченко не був причетний до Братства, хіба воно мало б аж такий розголос? Не гнівайтесь, я правду мовлю, хоч зовсім не применшую вашої власної ваги… Та як колись писатимуть про вас — то як про людину з оточення Шевченка. Така доля… Але скажіть, чи ж то так мало — увійти в історію у ролі чесного друга генія?
— Ти правду мовиш, — спокійно відказав Гулак.
Театр на Головінському проспекті оточила поліція, стримуючи натовп: ім’я Марії Заньковецької, на бенефісі якої ставили нині п’єсу Івана Тобілевича «Безталанна», передавалося з уст в уста — кожен хотів бачити гру знаменитої артистки.
Микола Іванович і Нана зайняли місця у ложі першого ярусу — квитки для них залишила Тереза в батоні Іраклія. Нана терпляче чекала початку — в першій дії виступає її мати; завіса нарешті піднялася… З перших реплік акторів полилася у залу чиста полтавська мова; Микола Іванович весь напружився, слухаючи: це була мова його дитинства і юності, нею він не користувався вже півстоліття, а п’ятнадцять років навіть не чув… Яке диво, як урочисто звучить вона, Гулак пошепки повторює за акторами слова, це йому важко вдається, врешті він втомлюється — та й навіщо пригадувати: йому сповнилося сімдесят п’ять…
На сцену виходить хазяйка вечорниць Явдоха — його Тереза; Гулак вдивляється і не впізнає її обличчя, слухає і не впізнає її голосу. Грає Явдоху незнайома артистка; Нана витирає сльози радості; чужа артистка грає пристойно, і Миколі Івановичу відлягає на серці: зустрічі не відбудеться, немає більше Терези.
А потім на сцені почало відбуватися дивне дійство, власне, не дійство, а найсправжнісінька життєва драма: Господи, і це Полтавщина — весь
