Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук

— А закінчу, як Господь допоможе, казкою слов’янської царівни, котра всі книги прочитала і розуміла мову звірів і птахів…

— «Покинь мерщій темницю слова «я», промовиш «ми» — і зацвіте світанок», — зацитував і я Нізамі, пильно дивлячись на Гулака. Він усміхнувся:

— А я не знаю кращої ідеї, ніж згода між народами. Нізамі і Руставелі були першими її речниками. Чи пасує нам відходити від їхніх засад?

Потім Микола Іванович бідкався, що тяжко йому розпочати роботу, не побачивши Берди і її околиць, а сам боїться вибратися в дорогу, хоч не така вона вже й далека.

Я напросився бути супутником.

Бакинським поїздом ми дісталися до Євлаха, а звідти, зупинивши якусь хуру, півдня тряслися ґлеюватим такиром на південь до Шуші, поки не побачили на лівому боці річки Тертера велике селище, віддане на поталу сухим вітрам, спеці й пилюзі. Була вереснева пора, довкола лежав степ, вигорілий на сонці, руділи виноградники й кущуваті зарості сухого тамариксу. Крізь пилюгу проглядали контури зеленого Карабахського узгір’я і вряди–годи звідти подихувало прохолодою, в долині ж панувала задушлива спека, селище скидалось на пожарище — самі землянки і жодного зеленого деревця, тільки висока вежа на околиці засвідчувала могутність, а, певне, й красу колишньої столиці Албанського царства, де за часів Нізамі росли кипариси й верби, а у високих травах блукали фазани…

— Так минає слава цього світу, — зітхнув Гулак, я побачив тяжку зажуру на його обличчі й здогадався: не про Берду печаль його — про свій рідний край…

Ми переночували в брудному трактирі, а на другий день поверталися пішки до Євлаха. На щастя, наздогнала нас виноградна гарба — Микола Іванович зовсім було охляв. Аж тоді я побачив, що Гулак зовсім знемощів. І хоч жив він опісля цілих іще десять років — задуману книгу написати не зміг. А може, не треба було йому дивитися на Берду — символ загибелі албанського племені? Може, образ Берди навіяв йому невідрадні думи про його народ?..

Після загадкової смерті Гулака на березі озера Гьйок–Гьйоль Нана Равтопуло вислала в редакцію «Сборника для описания племен и местностей Кавказа» статтю вітчима, яка зразу ж була надрукована: «Про знаменитого поета Нізамі і його поему „ Похід русів проти Берди“». На жаль, це тільки початок або ж фрагмент із задуманої вченим книги…

Що мені ще запам’яталося з тієї подорожі?

Відпочивши в поїзді, Гулак не переставав говорити про Нізамі. Шукав у ньому ідеалу гуманності. Ставив поета між два крайні полюси можливостей людської натури — між фанатизмом доброчинства і фанатизмом злочинства. На думку Гулака, поет з одного боку бачив моральну загрозу, що йшла від вогнепоклонників–зороастрівців, які знищували свою плоть в угоду Господу, з іншого — загрозу чисто фізичну: від бузувірського ордена темних убивць асасинів, якими, проте, керували просвічені ватажки. І тому поет проповідував вселюдську любов.

Гулак був доброю людиною — всюди шукав добра.

А мене донині мучить сумління: тоді ми весь час говорили про Азербайджан і я ні разу не спитав Миколу Івановича про Україну. Але дивно: чому він не обмовився про неї ні півсловом? Може, я помилявся, здогадуючись, що Берда навіювала йому гіркі думи про рідний край? Може, рідний край більш не жив у ньому?

Микола Іванович повернувся з гостинного Ял–кишлаку додому стомлений і очищений, немов після церковної відправи. Йому хотілося лягти горілиць і прислухатися, як цокає на стіні старий годинник, відлічуючи секунда за секундою його життя, котрого залишилося зовсім мало, — він спокійно спостерігав своє згасання, ніби дивився на деревину, яка пізньої осені струшує з себе все більше й більше зжовклого листя, готуючись до супочинку.

У такі хвилини він прагнув самотності, і навіть зустріч з Наною була йому не бажана, а що вже й казати про її чоловіка, непривітного купця Равтопуло, з яким тільки й розмовляв, що вітався.

Гулак тихенько підійшов до цегляного будиночка над Гянджа–чаєм, обережно відчинив двері, щоб прослизнути непомітно на свою половину, та в коридорі побачив Нану, яка вийшла його зустрічати. Завжди вибігала йому назустріч, коли була дома; дотик ії до руки заспокоював Гулака, при ній почувався захищеним і не самотнім. Але нині…

Нана дивилася на вітчима великими і голубими, як у матері, очима, він помітив, що пасербиця насилу стримує призначену для нього якусь таємницю, готову ось–ось зірватися з уст; так само п’ятнадцять років тому дивилася на нього Тереза, сповіщаючи, що в Тифліс приїхав Костомаров; Гулак більше не бажав несподіванок, він поквапився відвести від Нани очі, відчинив двері своєї кімнати і швидко сховався за ними.

Проте бажання віддатися забуттю пропало, Гулак відчув, що Тереза, яку йому тільки–но нагадала Нана, не викреслена ще з його життя, живе в ньому; він підійшов до вікна, намагаючись іншим враженням притьмарити воскреслий у пам’яті її образ. Вікно з кімнати, заставленої книжками, виходило на річку Гянджа–чай, за якою простилався рівний, мов таця, рудий степ, що в далині пухирився, горбатився, здиблювався і впирався нарешті в Аджикентську гряду.

За десять літ Гулак звик до цього краєвиду, він часто вимірював його пішки, доходячи до гір, а нині зайшов у них, мов у відчинені ворота, і вже не міг себе спинити, а може, здійснить–таки свою давнішню мрію — дійде до голубого високогірного озера Гьйок–Гьйоль і нап’ється з нього чистої води, і буде це остання його подорож: так дикі звірі, вірні законам непорочної чистоти, покидають перед смертю своє стадо. Не дійшов, вернувся… А для чого — щоб згадати Терезу, якою вона була в ту мить, коли він прийшов із заутрені з храму Сіоні?

У кімнаті верхньої галереї, що повисала над іншими, немов голуб’ятник, і належала не так тісному, захаращеному житлами і темному Старому містові, як небові,