Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук

— Він знайшов мене: я теж був автором вірша «На смерть Пушкіна»…

Вони замовкли, певне, думали про одне й те ж. Ідучи, Ахундов підтримував Гулака за лікоть, Миколі Івановичу було від цього незручно, він чемно вивільнився і, винувато глянувши, проказав тихо:

— Вибачте, равлик звик пересуватися сам…

Тоді Ахундов зупинився із співчуттям і з докором глянув на Гулака.

— Я давно хотів з вами порозмовляти, та все якось не випадало… Та коли ми вже розговорилися, ще й моєю рідною мовою, дозвольте бути з вами відвертим…

— Прошу…

— Чому ви вдалися до затворництва, кому це потрібно? Мені прикро: від вас відвернулися ті, які раділи з вашого приїзду до Тифліса. Так, так — і Церетелі, і Чавчавадзе. Для нас усіх Шевченко — ідеал енергії і боротьби, ви ж бо його друг і вчений…

— Ученим стати легко, а людиною, якщо вона не Шевченко, — набагато важче… А втім, я не склав рук: працюю у гімназії, виступаю з доповідями в «Тифліському гуртку»…. — Гулак відчував, які мізерні ці виправдання, і не підводив голови.

— Розмовами боргу не покриєш. — Ахундов рушив далі і враз уповільнив ходу, побачивши, що Гулакові важко йти. — Ви знаєте грузинську, азербайджанську мови — скільки могли б нам допомогти. А серце, серце залишиться там, де воно хоче залишитися… Чому ви не пишете?

— Хто вам сказав, що я не пишу? Я не публікую… Не вмію йти на компроміс.

— Компроміс, кажете. То що краще, по–вашому: йти на компроміс і працювати чи не йти і нічого не робити? А Нізамі йшов! Щоб зберегти себе, він присвячував свої поеми атабекам і при цьому залишався геніальним. Не подумайте, що я штовхаю вас на оборудку з совістю. Є компроміси потрібні, і є крайності, які слід обминати. Я не прихильник індійських зороастрійців, які у храмі Вогню, що біля Баку, в Сураханах, умертвлюють свою плоть в ім’я самодостатнього подвигу, і ненавиджу практиків типу шведа Роберта Нобеля, який поряд з храмом спорудив нафтову вишку, відвів білу нафту в труби і з священного вогню почав добувати гроші. Ми повинні знаходити наймаксимальніші можливості для праці, щоб наша країна з темної стала просвіченою.

Тепер зупинився Гулак.

— Ви мене здивували, мислителю, — сказав, дивлячись у вічі Ахундову. — Ще в сорок сьомому не всі ми сповідували віру в просвічену монархію.

— Ви мали рацію. Для ліквідації гніту існують два способи: або гнобитель сам припинить гніт, або пригноблені знищать його. Та нині я не бачу цього другого шляху, а що не вірю у прозріння монархів, то працюю для просвіти народу.

— Десь він є — той шлях, я знаю. А що не можу на нього потрапити, то мовчу і вірю…

— Самою вірою у рай не потрапиш… — Ахундов пильно вдивлявся у Гулака: — Чув я од грузинських «тергдалеулів» — нібито Микола І нагородив київського митрополита Євгенія панагією з коштовним камінням за мовчання під час повстання декабристів. Той теж вичікував і вірив… Ви не боїтеся, що тоді, коли вирішуватиме вашу долю час, хтось і вам присудить подібну нагороду?

Гулак не озвався. Прощаючись з ним біля намісництва, Ахундов мовив:

— Я читав вашу працю про четвертий вимір. Не знаю математики, тому боюся судити про неї, але сам пошук багатовимірності нашого буття вельми символічний. Що може бути четвертим виміром для людини: совість, пам’ять про неї? Певне, так. Мовить азербайджанська приказка: умирає кінь — залишається підкова, умирає людина — повинно залишитися ім’я.

…Зник образ Ахундова, а перед очима Гулака висвітлилось обличчя нестаріючого Олександра Навроцького. Він спитав, лукаво підморгнувши:

— То що ж воно таке — четвертий вимір, мій дорогий брате? Що?!

Отож знову так самісінько, як і рівно чотири роки тому, зібралося у цьому тісному кабінеті їх троє: Микола Іванович Гулак, викладач математики Першої Тифліської гімназії Роберт Карлович Шенгер і Олександр Олександрович Навроцький, який випадково придбав у книгарні дагестанського містечка Темір–Хан–Шурі книжку «Дослід геометрії у чотирьох вимірах» і кілька днів квапно добирався на перепряжних річищем Андійського Койсу через Кодорський перевал до Тифлісу, щоб привітати свого двоюрідного брата з успіхом у математиці.

Однак серед безмежжя ночі був у кабінеті, зримий тільки для Гулака, ще й пан у смокінгу, жабо й циліндрі з магічною паличкою у руці, той самий, якого уявив, коли сидів у Воронцовському саду на лавочці під липою — Майстер Часу і Простору. І нічого дивного: колись такі прояви ходили вільно по світу навіть удень… Володар постійної часової форми Є навідався до Миколи Івановича цієї тихої осінньої ночі, щоб провести його тим відтинком часу й простору, який йому визначено, щоб завтра вранці доставити на очну ставку із своїм минулим.

Того дня обрусілий німець Шенгер зайшов до Гулака висловити своє здивування. Він близько десяти років працює разом з Миколою Івановичем в одній гімназії: встиг уже звикнути до його енциклопедичності, але ця праця, що побачила світ у тифліській друкарні Мелікова, виходила не тільки за рамки гімназійної програми з математики, а й за рамки загальноприйнятих норм сучасного математичного мислення: Гулак своїм дослідженням видобував на світло денне неприйняті в Росії постулати Лобачевського, якому й присвячує книгу.

Шенгер пив міцний чай і вдивлявся в обличчя Гулака, начебто вперше побачив його: цей скромний чоловік, про минуле якого говорилося багато, хоч нинішнє життя не викликало особливого подиву (до ерудиції Миколи Івановича узвичаїлися, як і до його інформативних виступів у «Тифліському гуртку»), ця тиха й боязка людина зухвало і впевнено вивергнула на суд ученого світу теорію про четвертий вимір, яка загрожує не лише повалити віками усталені формули чистої математики, а й проникає у сферу духовного життя, філософії. І саме тут, у такій,