Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук
Гуляли княжата, сини Ярослава Мудрого, і розпусні бояри після смерті великого князя, лилося вино у гридницях, дзвеніли гуслі — пиячила, пропивалася Русь, і вичікували кипчаки на донецьких степах — поки проп’ється. Занидів ратний дух у хоробрих русичів, іржавіли мечі, продавалася за гривни любов до рідної землі, не стало святощів. Вирушив тоді з Курська до Києво–Печерського монастиря вродливий юнак і, бувши сильним до рала і до жіноцтва охочим, постригся у ченці. Відраджував його чинити це старий ігумен Антоній, та хлопець не зважав, наполіг на своєму, а потім молов мливо для монахів, співав псалми, перший заходив до церкви і останній виходив, простоюючи без руху цілий день на одному місці, носив власяницю поверх голого тіла, дав обітницю мовчання, постив, бичував себе веригами і, витримавши найтяжчі випробування, довів усім, що людина здатна на святощі. Феодосій Печерський — так назвали сподвижника, ставши ігуменом, вимагав цих самих самопожертв від братії, пильно наглядав, щоб вони не полегшували собі чернечого життя, обходив келії, підслуховував, стукав патерицею в двері, за якими чулася розмова, відбирав у ченців і кидав у вогонь речі; на Феодосія молилися миряни, а він, не полегшуючи нічим їхню долю, залишався сторожем їхнього сумління. Князі бенкетували й далі, пропиваючи Русь, нічого не змінив своїм подвигом Феодосій, зате сотворив ідеал праведності, надавши вартості самій ідеї.
Досі Гулакові висвітлювався над верхньою поличкою образ молодого Костомарова, якого пам’ятав. Нині ввижався справжній, сьогоднішній автор історичних монографій; Костомаров поглянув на Гулака, заспокоєного прикладом Феодосія Печерського, і сказав: «А хтось у ті часи писав поеми, подібні до «Слова о полку Ігоревім», одна дійшла до нас, і які ми нині були б без неї, ти не подумав про це, Миколо. Подвигу ж мніха Печерського ніхто не пам’ятає. — На його устах промайнула епікурейська посмішка, він додав, показуючи на книжки: — Поглянь на моїх дітей, може, вони й недолугі, але мої, і підуть в люди, і піде мій Феодосій — для кого ідеалом, для кого застереженням…»
«Та невже, — вдруге сьогодні простогнав Гулак тими самими словами, — невже лише продукт, — єдиний вимір корисного? А спосіб його добування ніколи не стане окремою вартістю? Приклад чесності, сторожі сумління, самовдосконалення — усе це непотрібне, зайве, смішне?»
«Не зайве і не смішне — коли прикладене до праці, а не стає самоціллю, позою», — почув Гулак знайомий голос.
Зник образ Костомарова, і на його місці вималювався інший, що завжди приводив Гулака у стан, не властивий його натурі — благоговіння, а боротися з цим почуттям не міг і не хотів. Цей муж, з яким Микола Іванович зустрічався щодня, коли ще жив у Сейдабаді, був старший за нього всього на десять років, та своїм маєстатом примушував усіх схилятися перед собою. Був це азербайджанський мислитель і драматург, богоборець і просвітитель — Мірза Фаталі Ахундов.
Дивні діла твої, Господи! Не з царських, не з дворянських родів часом виходять на світ аристократи духу й пророки. Міцкевич — з білоруської глушини, Щепкін і Шевченко — з кріпацького пекла, Айра Олдрідж — з рабів, Ахундов — з дрібних торговців. І всі стають на чолі націй, валять з п’єдесталів коронованих плебеїв, бо так хоче народ, бо це його єдині право і влада.
Мірза Фаталі Ахундов був тоді в зеніті своєї слави, написав кращі свої твори. Комедія «Візир Ленкоранського ханства» прозвучала російською мовою на тифліській сцені і азербайджанською — в Баку, давши початок національному театрові; п’єсу «Мосьє Жордан і дервіш» ставили в Петербурзі, твори Ахундова перекладалися німецькою, французькою та англійською мовами, а він, заробляючи на хліб, працював перекладачем у Кавказькому намісництві, куди щоранку — високий, з гордою поставою атабека — вирушав, минаючи сірчані лазні, на царську службу.
Він ходив сягнисто і швидко, завжди обганяв Миколу Івановича, який теж виходив на службу вранці, дибаючи своїм спутаним крочком; Гулак скромно схиляв голову, щоб не звертати на себе уваги великої людини, і відчував, як зігріває його близькість Ахундова, опромінює, — чи не так почувався Акакій Церетелі у присутності Шевченка: не раз під час зустрічей у «Тифліському гуртку» поет говорив про це Гулакові. І деколи прокидалася у Миколи Івановича заздрість до цих людей, які цілком віддають себе праці для рідної культури, радше — була це туга за рідним ґрунтом, який — єдиний — може дати снагу в роботі. Єдиний? Чому? Ось Ахундов живе в Тифлісі, Бараташвілі жив у Гянджі, а Давид Гурамішвілі — в Україні…
Одного ранку Гулак почув позад себе тверду ходу Ахундова, Мірза Фаталі порівнявся з Гулаком, приязно всміхнувся, привітався.
— Я знаю усе про вас, пане Гулак, від Церетелі і схиляю перед вами голову.
Від несподіванки й хвилювання всіяне дрібними прожилками обличчя Гулака побагровіло, він сказав по–азербайджанськи:
— Зустріч з вами робить мені велику честь, Мірза–бек. Якби мав перед ким, хвалився б…
Ахундов засяяв. Дуже потішала рідна мова, хоч з акцентом, у вустах українця:
— Чув я, чув, що ви поліглот… Я згадав собі тепер: у тридцять сьомому році приходив до мене вчитися тюркської мови один поет, він казав, що на Кавказі вона потрібна, як французька в Європі. Не встиг… Він не встиг багато чого зробити, усі його задуми були вбиті біля підніжжя гори Машук… Ви знаєте, про кого я говорю…
— Знаю. Усе думаю про нього… Як
