Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук

— Гіві, йди–но сюди! Як тобі не соромно?

Кінто стрепенувся, став мов укопаний — він зовсім не сподівався, що його спіймають на гарячому, та ще й хто: професор! Азнаурі теж завмер: як–не–як, а в руках пачка грошей; Гіві вирвав пакунок: «Котись звідси, не твої!», опустив очі, вітаючись:

— Гамарджоба, професоре!

Микола Іванович не відповів, підступив до Гіві, притягнув до себе:

— Худоба ти… — тихо мовив йому у вухо. — Коли нарешті почнеш чесно жити?

Тоді кінто сказав ту фразу про чесність, і Гулак зрозумів, що Гіві зовсім не покидьок, якого виплюнуло на вулицю дно.

— Так чому — петлю, коли в тебе є розум? — розвів руками Гулак, дивлячись на вродливе обличчя кахетинця.

— Ай, професоре, — кінто відступив крок назад. — Що ви розумієте? Прийшли просвіщати грузинів, а що про них знаєте? Спасибі, що хоч навчились кілька слів по–нашому… Ловите за руку, вчите праведності, а не подумали, бо навіщо чужинцеві про це думати, чому гордий кахетинець з Телавського повіту, батько котрого ходив у сніжно–білій папасі з тібетської кози, у черкесці до п’ят і білих чоботях, їв балик, чихиртму, лобіо і плов, а запивав червоним кахетинським, — чому його син опинився на тифліських закутках, навчився грабувати і спить просто неба на землі?

— Та знаю, що не з добра, але хіба так слід шукати виходу з біди? — вони всілися на колоду під чинарою. — А тепер розповідай, я буду слухати.

…Вересневий теплий вечір виповнив присмерком чашу міста вщерть — від Махати до Мтацмінди. Серпик місяця зараз сховається за руїнами цитаделі, і стане зовсім темно. Гулак поспішав. Що робить у цю мить Тереза, що думає?.. Та що б не робила, що б не думала — не знає, як нинішній день перегорнув усе пройдене його життя, мов вітер аркуші старої книги, — без ладу, висвітлюючи то тут, то там сторінки для нового прочитання, і давній, знайомий, багато разів продуманий зміст книги зазвучав несподівано по–новому… А скільки виявилося місць у ній, які варто б відредагувати, а скільки незаписаних, марно пропущених сторінок, а чи вистачить життя, щоб заповнити їх? Хіба не став і я з гордого карачохелі жалюгідним кінто, який дбає не про творіння, а лиш про те, як прожити день?

Певне, подібні причини вибили нас з тобою, Гіві, з річища чистоводдя, і ми обидва чалапаємо замшілими, висхлими заводями, де ходити безпечно, та знайти нічого там не дано. А нині задумалися: як стати знову карачохелі?

…Тоді кінто Гіві простягнув на знак примирення руку, повернувся до Миколи Івановича, щоб мати його обличчя перед собою, — так він завжди розмовлятиме з професором, де б не став з ним на розмову, звіряючи свою сповідь його очам — їх зблискові й потьмаренню, смуткові й просвітлінню. Гулак, слухаючи, майже весь час мовчатиме, відповідаючи йому тільки подумки, проте обидва вигнанці, зболений кожен своїм лихом, чужі і різні, визріватимуть у нових мислях всяк про себе, але конче удвох — цієї дружби ніхто не збагне, та й чи можна до кінця зрозуміти секрет симбіозу дички й щепи? Кінто буде очищуватися від накипу злоби й бруду, він довго ще промишлятиме злодійством, та в його душу безнастанно вливатаметься благородство мовчазного співбесідника; Миколі Івановичу чужий біль доповнить власний, приспаний, розворушить його і примусить нарешті збагнути, що болість скривджених всюди однакова і лікувати її слід там, де виявилась рана.

Це просвітління прийде пізніше — аж тоді, коли Гулак тихого осіннього вечора вертатиметься з Воронцовського палацу після недокінченої розмови з Костомаровим. Тоді йому згадаються усі зустрічі з Гіві, а те, що було передумано й мовлено між ними, ляже в такий приблизно діалог.

К і н т о Г і в і. Скажи, ради Господа–Бога, професоре, чого ти прийшов до нас — учити чи доучувати? Я думаю — доучувати, бо вчили нас уже й до тебе. Го–го, скільки разів! Аж сорок… Сорок разів Тифліс був знищений. Таке коротке слово — знищений, така коротка наука, а скільки смертей, а скільки жаху, а сирітства, а жебрацтва! А як довго вилазити потім з біди!

Г у л а к. Це правда, Гіві. Сороковий раз Тифліс був зруйнований іранським шахом Магомет–ханом 1795 року. На Крцаніському полі, за містом, де Кура виривається з кам’яної ущелини на степовий простір, триста грузинських вершників зустріли полчища Магомет–хана і всі загинули. Грузинські Фермопіли…

К і н т о Г і в і. А були в нас інші часи! Правив колись Грузією цар Давид Будівничий, який вигнав турків з–над Кури, Арагви і Ріону. Ти б лише послухав, що розказує історикос Захарія! А син Давида Дмитрій, цар Іверії, завоював невірну Гянджу і на знак перемоги привіз у Грузію залізні гянджинські ворота — донині вони стоять у кутаїському монастирі… А цариця Тамара вимінювала полонених султанів на кінські підкови. Го–го, славна була за царів наша Сакартвело!

Г у л а к. Правду каже твій Захарія. Справді, у битві під Басіані цариця Тамара розгромила румійські війська, а полоненого султана продала в рабство, взявши за нього кінську підкову. Тоді від Грузії стали залежними Північний Кавказ, Вірменія, Азербайджан…

Та не завжди треба хвалити царів, — сказав уголос Микола Іванович. — Цар Дмитрій здобув Гянджу не в бою — напав на неї у той день, коли від землетрусу осунулася гора, загатила ріку і тисячі гянджинців гинули у воді під руїнами. Ті ворота взяв він без зброї… Не завжди треба обожнювати царів. І не в тому річ, Гіві. Не війнами славна та пора. У ті часи в Грузії і в Азербайджані жили два могутні володарі в царстві духу, які не зазнали ласки ні в царів, ні в атабеків, бо закликали не до війн між народами, а до братерства. Руставелі й Нізамі уславили ту епоху».

К і н т о Г і в і. А потім