Андрій Лаговський - Агафангел Юхимович Кримський

про нього — і роздумувала не дуже весело. Бо жартівлива «трапезундська вдовичка», хоч мусила сьогодні на лекції остаточно і, так сказати, офіціально сконстатувати перед Лаговським, що недавній їхній мадригальній розмові вона не надає жодної серйозної ваги, але зробила це не з доброї волі, і це гризло її… Правда, їй сьогодні пощастило замаскувати перед Лаговським свою ображену жіночу амбіцію; вона знала, що Лаговський од сьогодні повинен думати, ніби їй байдуже до сердечних його почувань; він од сьогодні повинен думати, ніби вона охоче вважає натуральною і зовсім зрозумілою річчю той факт, що Лаговський у ній не закохався; ба їй начебто й не треба його закохання. Виходило б таким побутом, що Зоїна жіноча самолюбивість може зоставатися спокійною: професор не має права іронізувати з неї. Тільки ж направду Зоя чулася всі оті чотири дні болюче ображеною в своїм кокетстві і не переставала міркувати про байдужність Лаговського. Так, байдужність!.. Він зовсім до неї байдужний!.. Бо того, що справді творилося в душі Лаговського, Зоя не знала. Та коли б і знала, то второпати й розміркувати тих почувань вона була б не могла. А от, що закохані люди поводяться не так, як Лаговський, — оце вона розуміла. «Ні, ні! Він анітрошечки мене не коха!» — товкла вона собі після кожної лекції одну й ту саму прикру, образливу думку. Ба їй здавалося навіть, чи часом професор з неї не глузує. Так само і тепер, оце зараз, лежачи в пітьмі на постелі, Зоя обурювалася на непіддатливого свого вчителя. Вона згадувала останні його чотири лекції — і вся амбіція покривдженої красуні-кокетки аж страждала з такої зневаги. Їй аж до божевілля бажалося тепер дати Лаговському добру научку: бажалося зробити так, щоб він упав перед нею на коліна і, цілуючи край її одежі, слізно благав би в неї кохання, а вона щоб гордо могла гнати його геть од себе і звисока сказати: «Ні! Страждай, страждай!» Але що на це не було надії, то Зої хотілося плакати.

«Яка я нещаслива! — думалося їй. — Усі, на кого я було погляну, мліли й пропадали, а він сміє дражнитися!.. Чи, може, очі мої ясні пригасли? Чи чорні брови вилиняли? Чи личко моє змарніло?.. Він мене анітрошечки не любить, а я — нещаслива!..»

«Який я щасливий, що можу вірно любити навіть того, хто мене не любить!» — раював тим часом Лаговський.

XVI

Старі Шмідти познайомилися з туапсинським «городським головою», і він їх запросив до себе в гості на вечір, разом із синами й з професором. Молодим Шмідтам візита до голови не здавалася анітрохи цікавою, але що для властителів туапсинських «участків» голова був дуже потрібна особа, то генерал рішуче сказав синам, щоб і вони йшли з ним і з матір’ю в гості.

Побурчавши трохи, — а Володимир — то й чималенько, вони згодилися. Професора ніхто не силував, бо знали, що він у чужім неінтереснім товаристві попросту мучиться.

Через тую візиту щоденна надвечірня прогулянка сім’ї Шмідтів не могла відбутися. Зоставшися самотою, професор надумався та й пішов навідати художницю Петрову. Її участок був далеченько; а вона, відколи всі Шмідти поз’їздилися, ані разу більше не заходила до них.

— От, милу несподіванку зробили мені! — привітала його Петрова. — А я скількись разів про вас собі згадувала… Не раз бажалося розбалакатися з такою інтересною людиною… Недавно знов прийшла книжка журналу, де про вас — критика.

— Ну, — засміявся професор, — коли вам цікаво було побачити «таку інтересну людину», то треба було не полінуватися та хоч разочок за ціле літо навідати Шмідтів… Ба там ви побачили б були цілу пригорщу далеко інтересніших людей, ніж мене… Але справді, скажіть на милість: чого ви до наших не заходили? Вони аж дивуються, що ви їх призабули.

— А чи знаєте ви, що далі сталося з тим бідним, нещасливим учителем? — спиталася Петрова замість просто відповідати на його запит. — Може б, хотіли послухати?

— Ах, ні! Не кажіть нічого, не кажіть! — як стій затурбувався професор. — Коли це має бути щось проти сім’ї Шмідтів, то я й слухати не хочу. Вони прекрасні люди — це я дійсно знаю; свідомо нічого лихого нікому вони зробити не можуть — це я теж дуже добре знаю… Я їх незвичайно люблю… А що вони мене люблять як рідного, то я не можу… не то, що не хочу, але органічно не можу слухати що-небудь проти них…

Художниця іронічно скривила губу.

— Добре! Нічого про вчителя не казатиму, — згодилися вона, — тільки ж у такім разі не одкажу й на ваше питання, чому я не заходила ввесь час до ваших Шмідтів… Або ні, одкажу загально: як ви органічно не можете слухати чогось проти своїх Шмідтів, так само й я органічно не мала охоти йти до них… Опроче, їх сім’я ніколи мене не цікавила… Люди собі, як люди…

— Ну, це вже ні! — заспорився професор. — Шмідти не просто «люди собі, як люди!»… Вони… вони…

Він слів не знаходив, щоб вияснити свою думку. Художниця скількись хвилин не одповідала; потім повільно сказала, не без очевидної іронії:

— А втім… Хоч і здавалося мені, що знаю Шмідтів, як свої п’ять пучок, та, мабуть, я їх досі ще не розпізнала… Мабуть, це справді якісь екстраординарні та ідеальні люди, коли в них закохалася така людина, як ви…

— Чи не сором вам отак глузувати, Ганно Володимирівно? — докірливо сказав професор. — Що воно має значити: «така людина, як ви»!.. Та й здається, що ми помінялися ролями, — додав він весело, бажаючи перевести розмову на жарт. — Мав би я, кавалер, казати вам компліменти, та натомість чую їх од вас, од дами!

— З мене стара дівуля, то смію казати молодим паничам які хочу компліменти… а надто, коли передо мною не кавалер, а поетичний професор-панночка… — розсміялась Петрова. — А свою увагу: «така людина як ви», — я охоче поясню, коли ви мені скажете, куди ви поділи свою місячну платню, свої гроші за цей місяць…

І вона з усмішкою чекала на його відповідь…

— В цьому Туапсе, здається, не можна в одному кутку плюнути, щоб у другому кутку зараз того не впізнали, — сухо одрізав Лаговський.

Діло було в тім, що саме в той день, як пішов він на пошту одібрати своє місячне «жалування», переслане в Туапсе, він чогось із самісінького ранку чувся в дуже й дуже ідилічному настрої: гарні відносини до Шмідтів, повна сердечна втіха, повна душевна рівновага, з якої він уже цілий місяць не