Андрій Лаговський - Агафангел Юхимович Кримський

Хоч досі Володимир ні разу ще не шпурнув у професора ані чоботом, ані ліхтарем, той будь-що-будь мав завсіди з ним чималеньку мороку, доки вспівав збудити його. Так було й сьогодні. Всунувши Володимирові нарешті в рот цигарку, сам запаливши йому сірник і діждавшись, щоб він потяг дим у себе, професор пішов побудив Аполлона з Костянтином і знов вернув до Володимира, щоб переконатися, чи встає вже він. Жодного сліду з того нелюбого враження, як він дістав був од Володимира вчора, в Лаговського сьогодні вже не зоставалося. Не можна було того самого сказати про Володимира: в нього на дні душі лихий осадок проти професора заліг добре; тільки він того не виявляв, і розмова поміж ним і Лаговським повелася сьогодні так само спокійно, як і колись.

Кинувши Володимирові, який лежачи курив, скількись незначних уваг про гарну сьогоднішню днину, Лаговський далі сповістив його, що «трапезундська вдовичка» обіцялася подбати, щоб дівчата не чинили нікому з них пустот.

— «Трапезундська вдовичка?!» — втішно спитав Володимир, який до неї ставився прихильно. — То вона приїхала?

— Приїхала й житиме тут довго… Навіть російську мову хоче вивчити… Прохала мене, щоб я був її вчителем…

— Прохала вас?! От так-так!.. Дивіть на нього: смирненький, плохенький, нібито закопався в науку та ховається там од дам, а тим часом дамські серця заполонює!.. Ох, чому я не знаю турецької мови, щоб одбити в вас вашу вченицю!..

— Покиньте це глузування, Володимире, — прохав Лаговський, вже й не радий, що похвалився йому.

— Тільки ж стережіться, учений пане професоре! — шуткував Володимир, напускаючи на себе тон зловіщого пророка. — Utinam falsus vates sim[40], але мені здається, що ви в своїй учениці закохаєтеся!.. Пильнуйте добре свого серденька!..

— Та ви вже й зараз закохані! — почувся через розчинені двері жартівливий голос Аполлона з його світлиці. — Хіба це не видко з того радісного тону, яким ви сповістили Володимира про своє щастя?

— Ат! — безнадійно махнув рукою професор. — Глузуйте!.. Ну, та ви собі одягайтесь самі, а я піду каву пити.

Вийшов і покинув реготунів.

XIII

Відколи розпочалися в професора щоденні лекції російської мови з Зоєю, вона, тая «трапезундська вдовичка», значно поінтереснішала і для всіх Шмідтів, бо тепер було їм навіть більше приключок, щоб і між собою балакати про неї. Лаговський, приміром, дуже хвалив її успіхи і охоче про них балакав. Та й до неї безпосередньо вдаватися доводилося їм тепер частіше, ну от хоч би тоді, як Шмідти юрмою входили до вітальні Андропулів, щоб сказати професорові (а лекція одбувалася саме там, у вітальні), що всі йдуть уже на прохідку, — то чи не час би йому скінчити свою лекцію з Зоєю? З Лаговського не переставали дрочитися, що він, мовляв, закохався в «трапезундській вдовиці» по самі вуха; він з того дрочіння тільки сміявсь, але одно було таки правда: лекція з Зоєю зробилася для нього дуже важною точкою його щоденного життя; вже зранку, навіть серед пильних своїх учених занять, він, з якоюсь несвідомою нетерплячкою, аж дочекатися не міг, чи скоро надійде четверта година, — бо тоді він ішов на лекцію до Зої. Відбувалися заняття спокійно, діловито, трохи чи не геть без усяких сторонніх балачок; але для Лаговського було й у тім щось любе.

Із Шмідтів, — а вони надскокували коло Зої всі охоче, — найбільше цікавився гарною вченицею Лаговського молодий Костянтин. Він так пильно розпитував було в Лаговського про всякі подробиці кожної лекції, що той починав підозрювати, чи не закохавсь у ній Костянтин направду. Лаговському здавалося, що й сама «трапезундська вдовичка» більше дивиться на Костянтина, ніж на кого іншого. А один раз у Лаговського не зісталося вже жодних сумнівів, що його здогад — справедливий. Було це якраз наприкінці їхньої лекції. Тихим, рівним, щиро професорським безстрасним тоном силувався Лаговський вияснити перед Зоєю одно важне граматичне питання; взявши за підставу турецькі глагольні форми алырым і аладжаγыш, він силувався вияснити, яка єсть одміна між російським буду брать (братиму) і візьму. Але що згадані турецькі форми самі собою дуже збивчиві та невиразні, то й російських форм Зоя од Лаговського не зрозуміла, і на її обличчі майнула навіть легенька кисла міна, що виявляла скуку чи втому. Саме тоді розчинилися двері і як стій вбіг жвавий Костянтин, щоб забрати Лаговського й потягти на спільну прохідку. Маленька собачка, що була лежала тут коло Зої та куняла, з несподіванки прокинулася: спершу вона одскочила, потім метнулася до Костянтина та й задзявкала на нього з усієї моці, намагаючись при тім схопити його за ногу й укусити.

— Цить! — тупнув на неї Костянтин. Собачка задзявкала ще гірше, ще тонкішим гавканням. Зручним рухом Костянтин уловив її за спину. Вона бурхалася, звивалася та все дзявкотіла, а Костянтин побідоносно підніс свій «голосний» трофей до Зої, і, галантно, по-лицарському розкланявшись, він запрезентував їй собачку з таким елегантним жестом, наче Зоя була його «дама серця», а він подавав їй букет або розкішну бонбоньєрку із смачними цукерками; на жаль тільки, він мусив держати й простягати непокірну, гавкотливу собачку хвостиком наперед, а не головою, а це вже виходило не зовсім естетично. Презентуючи Зої таким способом собачку, Костянтин церемонно вимовив те грецьке речення, яке скрізь пхав перед Зоєю чи до речі, чи не до речі:

Τουρκικα βονβονια θελεις?..

Чи тому, що вся сцена була справді грубенько-комічна, чи тому, що в грецькій Зоїній крові лежало вроджене презирство й огида до турків, тільки ж вона зареготалася з Костянтинових слів так сильно, що здавалося, наче її істерика вхопила. Контраст із тим нудьгуватим обличчям, яке в неї було на лекції, був для Лаговського дуже різкий. Далі вона вдарила пустотливого студента по руці, аж він упустив собачку на землю. Їхні погляди бистро зустрілися, і Лаговському побачилося, що і в Костянтина і в Зої в очах засвітилося обопільне кохання. Якесь болюче почуття, наче заздрість, шпорнуло на один момент професорову душу, та зараз же й заспокоїлося.

На прохідці з Шмідтами він був уже зовсім спокійний, привітно балакав з усіма, а коли в голову приходили якісь думки про Костянтина та Зою, то це були думки мирні й ідилічні. Йому марилося, що Костянтин оженився з Зоєю, що в них