Андрій Лаговський - Агафангел Юхимович Кримський

воловодитись і світити в себе лампу на одну хвилину, коли він однаково має зараз заснути. Щоб не світити, він розчинив двері до кімнати Аполлона і Костянтина, аби видко було йому роздягатися. Як розчинив він двері до них, звідти вдарив на нього сніп світла од їхньої лампи, і він спинився на порозі. Обидва парубки, що вже були лежали по постелях, підвели на нього очі. Професор разом забув, що хотів був уже роздягатися при тому їхньому світлі; натомість він увійшов до їх кімнати, підсів до них, і вони незабаром розбалакалися, переходячи з теми на тему. Двері між Володимировим і професоровим покоїками були зачинені. Та не зминуло й десять минут, як до Володимирових вух долинув через порожню й темну професорову горницю сріблястий Аполлонів сміх з тієї третьої кімнати, де жили обидва брати; потім почулося тільки тихе, плавке джуркотіння професорового голосу: він, очевидячки, оповідав братам щось цікаве і щось довге — і спати Лаговському живовидячки, ще не хотілося. Чого ж, коли Володимир кликав його посидіти коло себе, то він одмовивсь?!

До Володимирової душі раптом влилася різка, отруєна течійка ворожнечі проти Лаговського. Досі бувало так, що на всі Володимирові капризні вибрики та бутади Лаговський тільки лагідно осміхався та казав Володимирові, що він сам на себе клепле бозна-що; а от цим разом такий контраст! Цим разом професор велично засудив його і навіть балакати з ним більше не схотів, а пішов собі шукати достойної компанії в його братів!.. Володимира взяла досада, нащо взагалі він розкривав себе перед Лаговським: «Дуже треба розперізувати свою душу перед першою-ліпшою чужою людиною!» — їдовито подумав собі він. З цього моменту Лаговський став для нього не менш антипатичною особою, ніж його рідні брати — Аполлон та Костянтин.

XII

Молоді люди, як вернулись учора додому дуже пізно, то не встигли ще довідатися, що тим часом, як вони вчора вдома не сиділи, отоді само вчора знов приїхала до Андропулів Зоя. Її вони не бачили вже буде тому більше ніж два тижні. Звістка про її приїзд могла б бути для них цікавою новиною.

Інтересна «трапезундська вдовичка», відколи Шмідти оселилися в Андропулів, була вже сталася справді інтересною для всіх — от тільки, що швидко од’їхала. А то навіть Володимир дуже дружелюбно до неї був усміхався та силувався розмовитись із нею і сказати їй якийсь комплімент або жарт; бо вона не показувала, що, мов, надає його братам перевагу над ним, і однаково симпатично одповідала Володимирові привітним осміхом і французькою каліченою мовою — однаково як йому, так і його братам. Тільки ж, як Зоя по-французьки лепетала сама аж надто зле, а розуміла французьку мову ще гірше, ніж говорила нею, то розмови між нею й пожильцями могли бувати хіба дуже первісні та лаконічні. Спробувала вона… це незадовго перед своїм виїздом… заявити їм, що новогрецька мова, кажуть, не дуже далеко одійшла од старої грецької — то, може б, чи не легше було їм порозумітися по-грецьки? На жаль, усі Шмідти, хоч цілих вісім год трубили в гімназії грецьку мову і писали щотижня в гімназії extemporalia[38], могли тепер згадати собі самісінькі такі слова, як «військо», «похід», «виступати» та «начальник», і пам’ятали, що елліни із своїм ватажком Ксенофонтом εντευθeν επορευθησαν σταθμους δυο παρασαγγας δεκα[39], — ну, а з таким рясним словарним запасом вести галантну кавалерську розмову з дамами — не так-то воно й легко. Костянтин, студент-філолог, знав старих грецьких слів трохи більше; але й котрі він знав слова, то і ті не дуже надавалися до сучасної грецької розмови, бо були надто архаїчні або придбали собі в новій грецькій мові геть інакший відтінок. Якось він уранці, виходячи з дому і побачивши «трапезундську вдовичку» під пальмами коло фонтана, захотів був увічливо сказати їй: «вітаю вас»; одваживши поклін, він вимовив: σας ασπαζομαι; в своїй старанності сказав він це речення навіть не все по-стародавньому, бо не υμας, але по-новому, σας, аби вдовичка легше зрозуміла. Отже ж вона, як почула се ασπαζομαι, то швидше, затуливши лице руками, втекла до хати; потім, як спитали Шмідти в «яраліста», щó воно таке буде по-новогрецькому ασπαζομαι, то «яраліст» зареготався, а перекладу не дав… То так навіть філологові Костянтину не щастило на розмову з Зоєю; а Володимирові та Аполлонові — й поготів… Ще важче було, ніж зліпити самому грецьке речення, зрозуміти, щó хоче сказати по-грецьки Зоя. Бо от, знов-таки незадовго перед Зоїним виїздом із Туапсе, коли до того самого філолога Костянтина і знов коло того самого фонтана під пальмами вдалася була вона одного разу з запитом:

— Туркіка вонвонйа селіс? — то він, хоч і бачив, що вона держить на колінах коробочку з рахат-лукумом і ще з якимись східними ласощами, не міг того доміркуватися, що вона питається в нього, чи не хоче він турецьких цукерків: Τουρκικα βονβονια θελεις? Зрештою, оце, «туркіка вонвонйа селіс» так сподобалося пустотливому ухові Костянтина, що він, чи було того колись треба, чи не треба, раз у раз по скількись разів на день питавсь у вдовички, проходячи повз неї: «Туркіка вонвонйа селіс?», а що він робив при тім дуже поважно-гумористичну міну, то «трапезундська вдовичка» розтиналася, аж заливалася сміхом.

Найчастіше, коли Шмідти хотіли сказати Зої якийсь дотеп чи комплімент, вони вдавалися були за підмогою до Лаговського; тоді він, хоч узагалі через свою несміливість державсь осторонь, виступав на сцену і по-татарськи переказував «трапезундській вдовичці» те, що було треба. Під такі хвилини він почував себе якось дуже любо, і в душу його, як дивився він на гарні очі та оксамитні вії Зоїні, находило якесь ніжне прихилля до неї; потім, виконавши свою місію і переклавши чужі слова, він знов усувавсь набік.

Од себе особисто, з власної ініціативи, Лаговський ніколи не сказав Зої жодного жарту, жодного комплімента, коли не лічити одного випадку, мабуть, чи не за день перед тим, як Зоя була од’їхала з Туапсе. Лаговському довелося тоді бути перед Зоєю товмачем Аполлоновим. Було це так. «Трапезундська вдовичка», як звичайно, сиділа була в холодку коло фонтана під пальмами і, серед «солодкого нічогонероблення», серед dolce far niente, дивилася в далечінь на море; хто мав вийти з хати, мусив неодмінно перейти повз неї. Аполлон, виходячи з господи разом із Лаговським, держав у руках квітку з рожі, ще доволі свіжу й гарну, хоч і вчорашню. «Ви б мені не подарували ту квітку?» — весело крикнула до нього Зоя по-турецьки.