Андрій Лаговський - Агафангел Юхимович Кримський
А Лаговський ще дужче тулився своєю щокою до його грудей. Він не вірив нічому тому, що казав Володимир про свій егоїзм; з усього, що він од Володимира чув, він висновував, що Володимир надзвичайно гарна людина і дуже його любить; правда, що Володимир, може, любить його не так сильно, як він його, та він рівної обопільності й не хоче вимагати: нехай собі Володимирове чуття не таке сильне, як у нього, — в усякім разі Володимир — його щирий приятель, і Лаговський на тому вдовольняється.
Міцно поцілувавши свого побратима Володимира на прощання, професор пішов до себе й ліг спати. Рідко коли він почував таке задоволення з життя, таку гармонію в душі. Вся сім’я Шмідтів сіяла в його уяві блискучим сонячним світлом: добра душа генерал… ще добріша генеральша… поетичні Костянтин і Аполлон… розумний, сумовито-вдумливий Володимир, що сам себе бичує… І всі вони, всі оті чудові, недосяжно гарні люди, всі вони його люблять! Він більше не сирота!.. Чи він вартий того!.. Чим він може їм оддячитися, хіба як не собачою вірністю?..
О Augenblick! Verweile doch: du bist so schön!..
Постій, хвилино, ти така прекрасна!..
XI
Та відносини його до Володимира іноді ставали скрутні.
За два чи три тижні професор зробився зовсім своєю людиною в сім’ї генерала Шмідта. Кожну вільну хвилинку він неодмінно перебував разом із Шмідтами, ба й обідав і чай пив укупі з ними; а що вже до надвечірньої якої прохідки або екскурсії, то без нього був би й ніхто не схотів іти чи їхати. Здебільша, правда, він завсіди, чи вдома, чи де, приставав до товариства не батьків, а молодих парубків: Володимира та його, братів-студентів, що з ними трьома й жив був разом у спільній квартирі — не до товариства старших, бо у старших, себто в генерала та в генеральші та в їхньої дочки Зінаїди було багацько свого власного, спеціального діла. Старі клопоталися коло того, коло чого клопоталися й інші туапсинські піонери на своїх подарованих наділах, або «участках»: доводилося пильно поратися коло свого «участка» вже й через те, що там уже будувалася в них хата-господа, — а треба ж було наглядати й за майбутнім садом, що обов’язково мусив бути заведений на «участку». Вже робітники повирубували з «участка» чіпкі товстезні ліани-сасапарілі, часом з руку завтовшки, що непроглядно були поперепліталися поміж столітніми каштанами та волоськими горіхами, і генерал з генеральшею мали тепер доглядати, як вони вирубують на «участку» ще й карабіч (такий дрібний граб) та викорчовують ще й оту густу й колючкувату кущову поросль, яку тут, на Кавказі, звуть держидеревом і яку професор з Аполлоном (вони любили ботаніку) закваліфікували як paliurus aculeatus. Це дерево — з листям, наче в білої акації, а з кущовим гіллям — як у жовтої акації; тільки ж воно ще густіше й далеко колючіше од білої акації, а вкорінюється в ґрунт гірше, ніж яка дереза. Тепер робітники зглибока викорінювали держидерево та й копали натомість ямки під обов’язковий «плантаж»: під плодові дерева, виноград і таке інше, що мало засадитися з осені. Всі думки, всі інтереси, всі балачки старих Шмідтів зосереджувалися тепер коло будівлі, коло викорчовування, коло «плантажу»; а це була тема, мало цікава як для молодих Шмідтів, так і для професора; через те вони четверко воліли здебільша держатися окремо од батьків. Зінаїда, знов, трималася своєї власної сім’ї, дбала з нянькою про свої малі діти й їхні дитячі хороби, і це тож само не дуже було цікавим для всього парубочого товариства. Компаньйонка генеральшина, колишня німецька гувернантка в сім’ї Шмідтів, тулилася навпереміну коло генеральші та коло Зінаїди, а до братів її, своїх давніх вихованців, ставилася з невкритою холодністю, особливо до Володимира, що часто її дражнив; та й професор теж був для неї анітрохи нецікавий. Таким способом усі обставини вели до того, щоб професор разом із трьома братами складали свій окремий, тісніший гурток. Тільки ж неоднаковість характеру Володимирового і двох других братів робила те, що позиція Лаговського супроти Володимира ставала в тому гурткові іноді не легкою. Трохи не щодня це виявлялося надвечір, коли всі вони, і старі і молоді, виходили разом погуляти, щоб подихати посвіжілим повітрям.
В Туапсе є де проходитися, особливо по гарних самітних околицях туапсинських; туди ціле покоління Шмідтів і прямувало надвечір. Або з цікавості ходили вони зоглядати зовсім не гарні порожні плаци, недбало й нашвидкуруч обгороджені плотом, з гордими, поки що невідповідними написами: «Городской сад», що скидався на пастівник, або «Бульвар», де ще й дерев не було ніяких. Ходили вони всі гуртом дивитися й на інші розплановані пустирі, де з напису видко було, що тут має колись лягти «Московская» або інакша вулиця; але поки що не малося там нічогісінько, не було жодної хатини, тільки стояли самісінькі квадратові огорожі, зроблені з тину або попросту з дрючків та полін, бо нові володільці тих «участків» іще не приступали до роботи над ними… І на всяких таких надвечірніх прохідках компанія половинилась: розбивалася на поважну — старшу, з батьками, з компаньйонкою, з малими дітьми, і неповажну — молодшу, з парубками; своїм звичаєм професор завсіди одбігав од старших та од Зінаїдиної сім’ї та й ішов з кимсь із молодих Шмідтів. Але, знов, і ця молода компанія теж розбивалася на дві групи. Часом Лаговського забирав під руку Володимир і йшов удвох з ним, силуючись іти трохи оддалік од братів; часом, знов, його брали під обидві руки Костянтин та Аполлон та й вели з собою, а Володимир тоді зоставався сам та й ішов побіч, далеченько од них, щоб не слухати балачок професорових із братами на нецікаві для себе теми. Під такі моменти в душі самітнього Володимира повставало потайне невдоволення не тільки проти братів, ба й проти професора.
Різнь поміж трьома братами зоставляла свій
