Андрій Лаговський - Агафангел Юхимович Кримський
Тянутся, словно слюна…
О, эти руки! То руки кошмаров,
Бледных, как тени глухих лупанаров…
Их озаряет луна.
Ну! Костяки с искривленными ртами!
Что так гогочете вы?!
Адская сила летает над нами,
Веет змеиными злыми глазами…
Крыльями мертвой совы…
Вот треугольные острые круги:
Пестрые реют ряды.
Это — невесты горбатой подруги
. . . . . .
Ей лобызают следы.
Снова глаза изумленных актиний
Стелятся в пьяной траве…
Вижу я тени таинственных скиний…
Темные ветви поникших глициний…
Горе моей голове!!
Останні рядки Аполлон читав сліпуючи, бо сонце вже зайшло, а сутеніє на півдні не довго: разом настає ніч.
— «Горе моей голове!» — задумливо проказав за Аполлоном і Костянтин. — Еге, пародія на нас не погана… Ах, який я радий, Андрію Йвановичу, що ви приїхали сюди літувати з нами! Аби ви знали, як ви мені подобаєтеся!
Він тісніше притиснувся до Лаговського і поклав руку йому на шию. Лаговський, щасливий з такої дитячої ласки, поцілував його, наче рідного малого брата, і погладив по голові. А з другого боку поруч нього сидів Аполлон; Лаговський притулився й до нього. Він не тільки на обох Шмідтів дивився під ту хвилину, як на малих дітей, але й себе самого ще більше почував наївною дитиною, яка бажає прилащитися до когось. В такій щирій братерській позі теє тріо перебуло скількись хвилин серед нічної сутіні. Тільки Володимир сидів скраю, окремо. Він сердився, що брати одібрали в нього Лаговського, якого він уже був призвичаївся вважати за свою власність. Тим часом на небі загорілися зорі і чарівно загляділися в море.
Недвижно ясні зорі
На висоті стоять
Й одна на другу ніжно
Од віку все глядять.
Яка їх мова гарна!..
Яке багатство слів!.. —
Та жоден з філологів
Її не зрозумів.
А я ту мову вивчив
І не забуду ввік:
В очах моєї любки
Знайшов я весь словник, —
тихо продекламував Лаговський вірш із Гейне та й несвідомо зітхнув. Хлопці уважно його слухали. Серед нічної тиші чути було, як плеще море об берег.
— Ви знаєте Рубінштейнову музику до Гейневого «Озрійця?» — шепотом спитав у Лаговського Костянтин.
— Знаю, — тож само прошепотів Лаговський, щоб не нарушувати нічної поетичної тихості.
— Ну, то заспіваймо той романс pianissimo…
Полилося ледве чутне тріо:
Кожним вечором царівна
Дивно гарної уроди
Походжала близь фонтана,
Там, де плещуть ясні води.
І щовечір близь фонтана
Молодий стояв невольник,
Там, де плещуть ясні води…
Він марнів, марнів, бездольник.
От, як стій, колись царівні
Забажалося спитати:
«Як зовуть тебе, молодче?
Хто ти родом? Звідкіля ти?»
Одказав на те невольник:
«Могаммедом прозивають.
Я з Йемену, з плем’я озрів,
Що з кохання помирають».
Вони доспівали та й знов затихли. Серед любої нічної тихомирності Лаговський міг навіть чути, як стукотить серце у Костянтина і Аполлона, що пригорнулися до нього; а здалека знов доносився гармонійний, поетичний плескіт морських хвиль.
Володимир підвівся з місця і перейшовся скількись разів по стежці коло тієї лави, де сиділи його брати з професором.
Я з Йемену, з плем’я озрів,
Що з кохання помирають, —
саркастично закурникав він собі під ніс… — Так, так!.. «З кохання помирають»… А чи знаєте, Андрію Івановичу, що за річ направду звалася у арабів «озрійським коханням»?
— Я думаю, це саме собою видко з Гейневої поезії! Глибока, ідеальна меланхолічна любов, що не сміє навіть виявити себе, а мовчки вмирає.
— Отже ж ні! — злісно тріумфуючи, одказав Володимир. — Один із моїх колишніх шкільних товаришів зробивсь арабістом, то я якось навідавшись до нього, спитав був, звідки міг узяти Гейне тему до свого «Der Asra»[28] то назвище. Арабіст мені пояснив, що арабське плем’я бану-озре, або озрійці, справді славилися серед інших арабів своїм гарячим, палючим, безмежним коханням, та й заходився перекладати мені з арабської мови скількись історичних уривків, де оповідається про тих озрійців. Переслухав я перший уривок: «Сказали до одного з озрійців: «Отже в вас серце — наче в горобців: і живе, й б’ється тільки для кохання та й не втихомириться, доки не вмре. Чого це так?» На те озрієць: «Бо, їй-богу, ніде в дівчат нема таких очей, як у нашому плем’ю!»» — Так се ж така любов, яку ми звемо горобцюванням! — кажу я до арабіста. «Ну, ні! — і говорить він. — У озрійців кохання було високоідеальне… Бо он другий з озрійців оповідав у Медіні, що він покинув у своєму плем’ю тридцятеро парубків, слабих на сухоти, і всі вони слабі були — з кохання». — То де ж тут ідеальність?! — не повірив я. — Це ж у них, очевидячки, була спинна сухота, tabes dorsalis!.. Тоді арабіст, розсердившись на мій глум, перечитав мені ще декілька уривків з арабських істориків… Ну, і що ж? Звідусіль я виніс враження, що озрійці справді часто помирали з кохання, тільки ж помирали інакше, ніж у Гейне. Очевидячки, часто в арабському побуті бувало так, що озрієць, допавшись до своєї любки і прийнявши її в свої зовсім не платонічні обійми, вчиняв непереривну серію любовних сеансів аж доти, доки з надмірного пересилення не вмирав… У героїв це дуже звісна річ… Згадайте хоч би Французьку Chanson de geste[29] про подорож лицарів Карла Великого до Царгорода… Ба кажуть, що й російський Герой Плєвни Скобелев умер на таке саме «озрійське кохання», бо забажав сім разів без передиху практично виявити свою любовну силу… Коли хочете, смерть і не погана… Т-а-а-а-к… А втім, хто зна: може, й Гейне розумів «озрійське кохання» отак само, як і з історії виходить?.. Адже гейневський «озрієць», мабуть, чи не хоче сказати царівні, що коли вона йому оддасть себе, то він її не випустить, аж доки не сконає в її обіймах… Гейне був поет, себто спеціаліст на такі штуки, і повинен був добре смакувати всякі неплатонічні любощі.
Лаговський почув, як Костянтин нетерпляче заворушився коло нього на
