Андрій Лаговський - Агафангел Юхимович Кримський
З дальших розпитувань виявилося, що «2» буде по-шапсузькому щось середнє між тку і т’у, а «7» — зветься по-шапсузьки таким словом, де чується звук середній між л і р: ніби блон, ніби брон, та ще й з гугнивим н на кінці слова, на лад французького носового n. Чи єсть яка неоднаковість поміж «4» та «10», того ані професор, ані Володимир спершу довго не могли пізнати, аж доки розібрали, що «4» — то буде нгvoн, а «10» — псон, з дуже твердим с. Черкеси охоче з легким усміхом вимовляли перед ними всі оті круті слова; часом злегка сміялися, коли ті не могли вимовити їх за ними.
Таким способом розмова про невикорінимий органічний, але мовчущий радикалізм Лаговського, перервана черкеським під’їздом, зовсім позабулася та й не поновилася вже й тоді, як шапсуги од’їхали од джерела та й побасували шляхом до Туапсе. Володимир і Лаговський підвелися і собі потихеньку почвалали назад до Туапсе. Тільки дивлячися вслід добрим черкеським коням, що мчалися галопом і потроху щезали з очей, Володимир знов згадав останнє число часопису «Права», через яке саме була й почалася в нього розмова з Лаговським, та й весело розсміявся здоровим грудним сміхом.
— А от іще згадав: у рубриці «Дрібних вістей» я вичитав у «Праві» під научно-термінологічним соусом одну трошки пікантну анекдоту, — жартівливо сказав він до Лаговського. — В табуні пасся добрий жеребець, а з чужого сусіднього табуна пустили до того жеребця свою кобилу. Тоді хазяїн жеребця запозвав того другого хазяїна до суду. Одбулася розправа — і офіціальний правничий заголовок, який надано тій розправі, був такий:
«Дело о растрате семени чужого жеребца»…
Оповівши це, Володимир наївно і безжурно зареготався.
— Ах, чудовий краєвид!! Дивіться — раптом перебив він сам себе. — Як вертати назад та спускатися з гори, то виглядає він ще краще, ніж був тоді, як ми йшли туди, на гору…
Потім він безжурно засвистав оперову мелодію, Офеліїну пісню:
Pâle et blonde
Dort sous l’eau profonde
La Willis au regard de feu.
Que Dieu garde
Celui qui s’attarde
Dans la nuit au bord du lac bleu[24]!
Видно було, що він забувся вже й за тую «трошки пікантну» анекдоту, яку оце зараз був розказав, забувся і про все інше, а тільки мав потребу: радісно дивитися на світ.
Лаговський, скоро вчув од Володимира анекдоту, миттю згадав собі й недавню любовну його пригоду із служницею, і тую довгу сумовиту бесіду, що три дні тому відбулася в них на молу; згадав і свої власні слова до Володимира про те, що витрачена чоловіча енергія повинна фізіологічно поновитися за три дні. І не міг він тепер не порівняти тодішнього песимістично-смутного Володимирового настрою до теперішньої його сангвінічної веселості та життєвої радості або до того міцного ентузіазму, з яким він оце недавнечко доводив, що, мовляв, треба не голих ліберальних симпатій — тільки фактичної боротьби проти сучасного політичного неладу. Отже, виходить правда, — думав професор, — що доки людина тікає від жіноцтва, доти в неї й енергія ціла, і снага єсть, і життя їй на радість… А ще ж виходить і те, що вся Володимирова сповідь, отоді на молу, була його вмисним поклепом та клеветою на самого себе. Справжній, дійсний Володимир — оце зараз передо мною; а все те, що він мені тоді казав був про себе, то була — коли держатися Володимирового терміна — так собі tristitia omnis animalis post coitum, то було явище тимчасове, а не справжні, постійні ознаки Володимирові. Тепер, по трьох днях, як повернулася вся тая сила, що він у собі був зруйнував, я бачу саме такого Володимира, яким він бува нормально».
Лаговський ще раз подивився на веселого, оживілого парубка, що йшов коло нього, та й узявся з ним попід руку. Отак вони йшли якийсь час. Лаговський чув себе безмірно щасливим, що його приятель, його побратим — знов такий самий, який був давніш. Далі він на хвилину спинив Володимира, щиро подивився йому в вічі і запечатлів на його лобі довгий поцілунок.
«Що це з ним одразу сталося? — міркував собі той, але вже не дивувався, бо потроху звик до професорових чудацтв. — Яка він іще дитина, отой учений професор!»
У тій братерській приязні, яка між ними зав’язалася, пануючою стороною був він, а не професор, і це йому підлестювало. Він догадувався, що він міг би, аби схотів, і командувати Лаговським, наче хазяїн. І це теж його тішило.
IX
Надвечір того самого дня прийшов пароплав із Росії. Генеральша, Володимир і Лаговський вийшли на пристань, бо знали, що з цим пароплавом приїде генерал Шмідт та два другі його сини, середній — Аполлон та наймолодший — Костянтин. З ними мала приїхати ще й стара компаньйонка генеральші Шмідтової, колишня бонна, або гувернантка, її дітей.
І справді вони приїхали. Обидва брати були ще студенти: мовчазний Аполлон — лікар, жвавий Костянтин — філолог-словесник; Лаговський чув про нього, що він пише непогані вірші, але чомусь прихиляється він до незрозумілого декадентства. З Володимиром у обох братів не було нічого схожого в їхньому типі, бо вони вдалися вродою в батька-німця, а не в матір-московку; обидва були гарні блондини, з виразистими, мрійливими, навіть трохи сентиментальними очима.
Володимир поздоровкавсь із своїми молодшими братами холодненько або доволі байдужно, бо йому ніколи не любо було, що вони зовсім не визнають за ним жодного авторитету. Та й вони зустрілися з ним без особливих радощів; видко було, що їхньою симпатією він не тішиться. Навпаки, з Лаговським вони привіталися дуже прихильно, хоч знали його досі більше з оповідань, ніж особисто. Прихильно й щиро привітався з ним генерал Шмідт.
— Ну, що? Вдоволені з Туапсе? Не жалієте, що поїхали сюди, а не в свій порохний Крим? — запитавсь він. — Жінка каже, що ви себе почуваєте тут à votre aise[25].
