Андрій Лаговський - Агафангел Юхимович Кримський

А щасливий Лаговський думав собі: «В Гетевому «Фаустові» єсть в одному місці питання: Kannst du dem Augenblicke sagen: Verweile doch! Du bist so schön[22]! Ну, я для себе смію гордовито перевернути цей вірш інакше: Ich kann dem Augenblicke sagen: Verweile doch! Du bist so shön[23]… Постій, хвилино, ти — така прекрасна!»

VIII

Трохи обговтавшись та обглядівшись у Туапсе за два дні свого побуту, і професор, і Володимир засіли кожен до своєї повсякчасної роботи. Професор писав для Академії наук рецензію на одну математичну розвідку, що прислана була на премію, і багацько порався коло всяких інтегральних вичислювань, а Володимир копався в «Судебнику царя Івана III» та в «Уложенії царя Олексія Михайловича». За роботою розмовляти їм доводилося мало, а втім Лаговський помічав, що Володимир іще смутний і не має великої охоти розбалакуватися.

На четвертий день після того, як вони були сиділи на молу, їм захотілося піти зоглядіти дуже гарну на краєвиди шосейну бруковану дорогу, що йде з Туапсе повздовж морського берега, роблячи зигзаги серед прибережних гір, — іде вона на північ, до Новоросійська. Сонце ще не вечоріло і сильно припікало, та за прохолодною бризою, себто вітрецем, що подихав з моря, йти було неважко. Там і сям, серед битого шосейного шляху, на сонці грілися жовті гадюки і, зачувши тупіт од ніг наших пішоходців, із шелестом тікали з битого шляху набік, поміж темну лісову непроглядну гущавину; а вже ж туди ніхто не міг би продертися за ними крізь шпалерну стіну велетенських товстенних ліан, завгрубшки з людську руку, які міцно пообпліталися навкруг деревних стовбурів і суків і перекидалися з одного дерева на друге; а де не видно було ліан, там густо-густо повився на деревах плющ та позаростав усе волохатий сивий ломоніс-клематіс і непролазний, дуже чіпкий і колючий paliurus aculeatus, трохи схожий начебто із акацією; по-тутешньому він зветься «держидерево». Колись давніше отаких гущавин тут не було, ще тоді як жили тут черкеси-шапсуги; тоді були тут славні сади, та городи, виноградники; бо Черкещина вела жваву торгівлю садовиною з Туреччиною, що присилала в черкеські порти безліч торгових кораблів та фелюк; але тепер, за чверть століття, відколи Кавказьке побережжя спустіло, воно геть позаростало буйною могутньою порослю та й нагадувало непроглядні дівичі ліси та пущі Південної Америки; тепер важко навіть хоч трохи розпізнати які-небудь сліди од колишньої дуже високої хліборобської культури, що цвіла тутечки. Нікого з людей на шляху не зустрівалося, бо яких-небудь новітніх осад та колоній замість покинутих черкеських аулів іще тут обмаль. З гущавини часом чути було рохкання: десь поблизу бродив дикий вепр.

Коли шлях піднімався на гору, то зліва внизу раз у раз з-посеред зелених дерев блищало перед нашими пішоходцями море; справа внизу одкривалися чудові долини, а за ними маячіли вкриті лісом гори, наче велетенські зелені смушеві кучеряві шапки. В обох панків на душі настав гарний настрій. Професор радніший був би мовчати та тільки любуватися на ту прекрасну дівичу природу, але Володимирові хотілося балакати, і він щебетав про абищо. Дуже часто він розповідав Лаговському цікаві, на його думку, юридичні випадки, які він познаходив у «Судебнику Івана III», які торкалися поділу спадщини. Лаговський з увічливості слухав його привітно, але не хотячи згадував собі не дуже давні власні слова Володимирові: «Ділять подерті штани». А мрійлива його думка сама собою линула кудись у надхмарну височінь або ген-ген за синє море. В усякім разі він був радий, що Володимирова похмурість пропала.

Несподівано Володимирова розмова звернулася на цікавішу тему. Вони саме були спинилися, щоб посидіти коло одного джерела під навислими скелями. Ті скелі були, як узагалі на прибережній Закавкажчині, з ламкого каміння, що зветься тріскун.

— Гранітів, як у Криму або в Фінляндії, тут щось не видко, — зауважив Володимир. — Ах, про Фінляндію… В останньому числі «Права» є страшні звістки про нові утиски й самоправства нашого правительства в Фінляндії.

Він з гарячим обуренням зачав розповідати Лаговському факти. А той, хоч йому лікарі задля нервів рішуче заборонили інтересуватися політикою, ба навіть читати щоденні часописи, зачав жадібно його слухати і обурювався ще більше, ніж Володимир. Нарешті, задихаючись од гніву, він крикнув:

— І коли фінляндці додумаються та й уб’ють російського генерал-губернатора? Один-однісінький є лік проти всіх тих бюрократичних виродків: терор! Проти «августейших», «самодержавних» бюрократів нехай працює й воюється «августейший, самодержавний» динаміт!

— Ого, пане професоре! — здивувався Володимир. — Щоправда, сам я, як і всі благополучні російські громадяни, нічогісінько не маю проти терору. Нехай гинуть бюрократи всякими способами… особливо, коли не сам я, але інші люди вбиватимуть їх і рискуватимуть собою… Тільки ж для мене це великий сюрприз — чути цеє саме з ваших уст. А хіба ви забули, як ви в Криму були хвалилися мені, що вам байдуже до політики і що ви хочете знати тільки чисту науку та чисту поезію? Звідки ж тепер такий радикалізм?

Лаговський, заклопотаний, заходився був докладно пояснювати своєму молодому приятелеві, що політичні пересвідчення — це одна річ, а активна політика та агітація — це друга річ, і що хоч утікати од політики він мусить, та робить це тільки через свою хоробу, але ж зовсім викоренити свої органічні політичні симпатії і антипатії він не може. Підступив він до цієї теми здалека, бо хотів її вияснити якнайширше, а Володимир знов не хотів розуміти, що то за політичні пересвідчення, які активно не виявляються, а тільки десь платонічно ховаються. Розпочалася спірка, Володимир незвичайно захопився всією тою розмовою та й доводив, що кожна поступова людина повинна чинити щось рішуче, а не обмежуватися голими та ще й потайними пересвідченнями, — коли це несподівано зачулося кінське тупотіння та й з-поза скелі виїхало двоє кавказців-верхівців, а з ними жінка, теж верхи. В усіх трьох були горді й вродливі обличчя — не ті засмаглені й дикі обличчя, які бувають, приміром, у грузинів. Ні, лиця в цих гордих людей були делікатно білі, аристократично білі, навіть трошки бліді, з дуже тонкими рисами, чисто європейського, інтелігентного типу. Це були нащадки тисячолітніх кавказьких піратів — черкеси-шапсуги з недалекого новітнього аулу Георгіївського, де російське правительство поосаджувало трохи чи не всіх тих нечисленних шапсугів, котрі не схотіли йти з рідного краю в Туреччину. Вони прямували тепер до Туапсе.

На Кавказі воду з гірських річок та течій не п’ють, бо бояться захопити болотну пропасницю; але просто з джерел пити можна.