Андрій Лаговський - Агафангел Юхимович Кримський

XIV

Коли вже й досі на лекціях із Зоєю професор не дозволяв собі і жодного злишнього слова, то відтепер увесь тон його мови зробився вкрай академічним, об’єктивним до щонайвищої міри. З його лагідного, але німого й безстрасного обличчя — думалось йому — Зоя ніколи вже не зможе відтепер упізнати, що вона якийсь час була для нього хоч трохи інтересніша, ніж тепер. Та тепер знов вона навіть мусила статися для нього неінтересною: адже він мав тепер зовсім тверде пересвідчення, що сам він для неї не цікавий, бо вона прихильна до Костянтина. Через те не випадало й виявляти перед нею якусь особливішу прихильність.

Та Лаговський помилявся про Зою з Костянтином. Ніяких таких спільних симпатій з Костянтином у Зої не було. Навпаки, саме отепер найбільше її зацікавив не хто, як професор; бо тим часом, як усі Шмідти люб’язно надскокували та впадали коло неї, професор мовчав, і теє мовчання Зою з кожним днем дратувало більше й більше. На всі її забалакування серед лекцій професор одповідав дуже коротко й діловито, хоч і ввічливо, і зручно переводив розмову на граматику, та все бідкався, що часу в них мало, а лекція скоро кінчиться.

Дійшли вони в своїй граматиці до розділу особистих займенників, і не можна було перекладати дальших практичних діалогів, доки Зоя не навчиться без помилок відмінювати меня, тебя, себя, мне, тебе і т. д. Професор сказав їй, щоб вона вивчила відмінювання не сама з книжки, а тут-таки на лекції при ньому, під його проводом та контролем, та й терпеливо поправляв її, коли вона російську форму тебя, що повинна вимовлятися тьебья, вимовляла або тйебйа, або тіба.

— Т-є-б-я, — поволі сказав він.

— Т-йе-бйа… — ні! Тіба?… — силувалася проказати Зоя. — Ат!.. — крикнула вона нарешті з жалісливим комізмом. — Та яка ж вона важка російська вимова!..

— А от же вивчитись її треба, — з поблажливим, тільки дуже легесеньким і зовсім олімпійським осміхом сказав професор, — бо саме оця форма відмінка ты занадто часто вживається в живій розмові. Адже тебя — це буде й genitivus і accusativus; це буде й турецьке сенін, і турецьке сені… Наприклад, «сенін ічюн» — «для тебя», «сені северім» — «люблю тебя».

— Льубліjу тіба… — задумчиво сказала за ним Зоя. — Льубліjу тіба… — знов вимовила вона.

— Люблю тебя, — терпеливо поправив професор. — Це вимовляється в два склади, а не в три: люблю, а не люблію…

Зоя того наче й не чула.

— Льубліjу тіба…! Льубліjу!! — як стій розсміялася вона, наче щось пригадала, і, одкинувши книжку, сміливо зачала дивитися професорові в вічі. — Льубліjу!!! — капризно топнула вона ногою, ще раз мовчки на нього подивившися.

Під її оксамитним, хоч і надто сміленьким для дами, поглядом професор почув, що він навіть не червоніє, а блідніє.

— Ну, тепер візьмімося й за діалоги, — сказав він, стараючись не виявляти свого заклопотання.

— Але ж льубліjу тіба! — уперто й з натиском сказала знов те саме Зоя.

Професор був ні в сих ні в тих.

— Ну, коли хочеш, і по-турецьки скажу: Бен сені севéрім…

Лаговський не міг нічого второпати: де тут кінчається граматика, де починається жарт! А вже ж подумати, щоб Зоя могла йому говорити оце серйозно, а не на жарт, цього він навіть і на думку не припускав. В усякім разі цей жарт нервував його. Він сперся на лікті і затулив обличчя руками.

— Чуєш, по-турецькому кажу, а не по-московському і не по-арабському: я люблю тебе, бо ти мене любиш іще більше, — сказала Зоя трохи поважніш, але все ще весело.

Лаговський не вірив і мав на те свої рації. Щоправда, коли б він, наприклад, Костянтинові або комусь із європейців був дослівно переложив те турецьке Зоїне речення «люблю тебе», то європеєць міг би хіба здивуватися, чого це професор не хоче ще вірити своїй дамі: адже слова ти, тебе вказують для європейця на інтимність. Та діло в тім, що Лаговський і Зоя, говорячи досі по-турецьки, були таким способом між собою на ти вже давно, з найпершого дня своєї зустрічі; ба в турецькій розмові вони й не могли говорити інакше, як на ти, бо анатолійські турки й греки не кажуть до єдиної людини ви (сіз), тільки ти (сен). Таке саме ти Зоя казала турецькою мовою і до всіх молодих Шмідтів, тільки що Лаговський, одбуваючи роль товмача, мусив перекладати її турецьке ти через російське вы. Так, очевидячки, й тепер ота завсідня Зоїна балачка на ти не могла ще йому нічогісінько собою виявити; і він, держачи обличчя затулене, не розумів, як він має приймати останні Зоїні слова.

— Невже ж ти мене не любиш? — смутно прошептала Зоя, міняючи тон.

Професор одтулив обличчя і підвів очі. Зоя знов осміхалася й ласкала його своїм чарівним поглядом. Лаговський притяг до себе її руку і міцно поцілував.

Та десь зарипіли двері в однім із сусідніх покоїв, і зачулося тупотіння. То йшли Костянтин з Аполлоном. Професор швидше випустив руку своєї вчениці і споважнів. Зоя перестріла їх, як і завсіди, жартом:

— А оце я сьогодні допиталася в пана Андрія, — каліченою францужчиною силувалася виговоритись вона. — Питала, чому мене ненавидить… Сказав, що любитиме.

І вона зареготалася, так само як і Шмідти.

«Вона зо мною шуткувала, а не щиро казала! — подумав «пан Андрій». — А я вже був повірив!..» Але, маючи вийти з покою, він на мент оглянувсь і підхопив бистрий погляд Зоїн, кинутий наздогін йому. В тім погляді прочитав він тужливу ласку.

«Любить!» — подумав він, виходячи, і ніжна радість розлилася по всій його істоті.

XV

Через свою природну несміливість супроти жіноцтва професор, однак, знов не довго міг вірити, щоб Зоя його полюбила. Ще того самого вечора на прохідці він покинув про це думку. І відбулася в ньому ця переміна зовсім легко.

Він із усіма трьома молодшими Шмідтами одійшли були от Туапсе далеченько, аж на Кадоський маяк, і стомлені з ходіння порозкладалися там на спочинок коло моря. Саме тоді зійшов молодик і кинув бліде, фантастичне світло на їхню сидячу чи півлежачу групу, що згуртувалася на високій прибережній скелі. Під тим чарівним місячним світлом професор задивився на своїх молодих приятелів, та й ніколи вони не здавалися йому такі прекрасні на вроду, як оце тепер; навіть Володимир — і той виглядав ефектно, в усякім разі елегантно, чого професор