Андрій Лаговський - Агафангел Юхимович Кримський
Вона витягла з шафи книжку і, одшукавши те, що хотіла, почитала:
Спит залив. Эллада дремлет.
Под портик уходит мать
Сок гранаты выжимать.
Зоя! Нам никто не внемлет!
Зоя! Дай себя обнять!
Зоя! Утренней порою
Я уйду отсюда прочь…
Ты смягчись, покуда ночь!..
Зоя! Утренней порою
Я уйду отсюда прочь!
Пусть же вихрем сабля свищет!
Мне Костаки не судья:
Прав Костаки — прав и я!
Пусть же вихрем сабля свищет!
Мне Костаки не судья!..
В поле брани Разорваки
Пал за вольность, как герой…
Бог с ним! Рок его такой!
Но зачем же жив Костаки,
Когда в поле Разорваки
Пал за вольность, как герой?!
Видел я вчера в заливе
Восемнадцать кораблей:
Все без мачт и без рулей…
Но султана я счастливей!
Лей вина мне, Зоя, лей!
— Хіба не здається вам, що отой ваш п’яний пластичний грек, про якого ви були оповідали мені з таким пафосом, страшенно нагадує оцього Разорвакі? — додала Петрова, прочитавши ці вірші.
— Ганно Володимирівно! — з комічним жалем розсміявся Лаговський. — Нащо ви мої поетичні ілюзії силуєтеся розвіяти?
— Вам не завадить трохи позбутися ілюзій, — дражнилася художниця. — Я й сама тямлю, що поетова фантазія — це наче місячне сяйво, що як упаде на побите скло та на смітник з бур’яном, то людині вночі здається, ніби перед нею алмази, й діаманти, й перли, розсипані серед чудового, чарівного квітника. Та воно добре так буває марити на один момент… нехай на один вечір… ну, а цілий вік жити поетичними ілюзіями на смітнику, ідеалізуючи собі той поганенький смітник… ні, вибачайте! Це «собі дорожче коштує», як мовлять крамарі… Раніше чи пізніше, вже хоч би й через сморід, ви ж догадаєтеся-таки, що смітник є смітник, а не той рожевий поетичний квітник, на якому феї мали порозсипати алмази та перли; тому-то треба іноді заздалегідь розвіяти свої ілюзії, розвіяти їх з цілою свідомістю та й оглянутися навкруги тверезіш… Я до вас маю велику симпатію; признаюся про це щиро — через те й дозволяю собі самовільно застерегти вас, що смітник завжди є тільки смітник…
— Що таке вам зробили Андропули, що ви їх звете смітником? — смутно спитав Лаговський.
Художниця засоромилася і взяла Лаговського за руку.
— Я не спеціально про Андропулів кажу, — щиро пояснила вона, — я їх не знаю, і вони можуть собі бути дуже непогані люди, хоч, напевне, без тієї надто великої поезії, яку ви в них догляділи. А я, бачте, тільки взагалі хотіла порадити вам, щоб ви не переборщували, ідеалізуючи тих людей, котрі вам сподобаються… бо з надмірної ідеалізації виходить тільки надмірне розчарування, а це вже річ, яка не завжди легко й безболюче минається для душі людської… Ну, звісне діло, для вас нема ще жодної грізної небезпеки, коли ви, сподобавши собі тепер скількись греків, берете та й ідеалізуєте цілу грецьку націю; бо хоч би вам і довелося, може, на тій нації сильно колись розчаруватися, то таке розчарування не буде ще для вас дуже гіркою і дуже тяжкою річчю: будь-що-будь, грецька справа не глибоко, мабуть, запала в вашу душу… вона для вас справа стороння, далека. Але подумайте, яке страшне горе ви почуватимете, коли переконаєтеся, що, наприклад, оті Шмідти, яких ви так ідеалізуєте, зовсім не ідеальні люди?! Не думайте, буцім я хочу вам сказати щось погане проти Шмідтів! Ні! Бо що ж тії Шмідти?.. Знаю я їх давно: люди з них — як люди: не кращі та й не гірші од загалу людей… ну, а коли вони до того люблять вас, то чому б справді не приятелювати вам з ними?.. Але я бажала б тільки порадити вам, щоб ви ані їх, ані інших людей не ставили ні сіло ні впало на високий п’єдестал, а щоб одразу придивилися до них з більшою критичністю. Це ж і для них безпечніш, бо з п’єдесталу легко полетіти й розбитися…
Лаговському не любо було слухати все те, що хоч трохи вимірено було проти Шмідтів. Незабаром він попрощався з художницею і пішов додому.
XVII
Молоді Шмідти ще не повернулися з гостей додому од туапсинського пана голови, коли професор повернувся до хати. Здається, нікого й з Андропулів не було вдома: була сама-но служанка Амалія, та й та Лаговського не побачила, як він прийшов. Уже посутеніло. Він став серед Володимирової хати. Тиша в хаті була така, що аж у вухах чулося якесь бреніння. Порожня світличка, без своїх пожильців — Шмідтів, виглядала і мовчазно, й понуро, й сиротливо.
Професор постояв, постояв… Вечірнє місячне сяйво, ще бліде, а не ярке, смутно заглядало в вікна… Перший раз за весь час свого побуту в Туапсе серце йому вколола самота. Він так уже звик був, працюючи навіть сам на сам у своїм покоїку, знати, що тут поблизу, в сусідніх покоях, сидять його молоді приятелі, — так до сього звик, що тепер, глядячи на порожню Володимирову кімнатку, радніший був з нудьги утекти геть звідси та й піти посидіти навіть у неінтересного голови в гостях, аби не залишитися тут самотою. Та подумавши трохи, Лаговський таки не пішов з дому нікуди, а увійшов до себе, зачинив двері та й, не запалюючи світла, ліг на ліжку. Він на половину роздягся й роззувся… лежав і думав.
Думав він про художницю. «Добряча з неї людина, — міркував він, — та не розуміє вона людей: ані мене, ані Шмідтів. Мене — бере та й ідеалізує, а проти Шмідтів має, либонь, якесь особисте невдоволення…»
У Володимировій світлиці раптом зарипіли і, це чути було, розчинилися двері з сіней. Лаговський хотів був уже підвестися з ліжка та піти розчинити й свої двері, між своєю хатою й Володимировою, щоб перестріти свого приятеля; тільки ж почув він, що з Володимиром пошепки розмовляє чийсь голос… Здається, жіночий?.. А так, жіночий!.. Лаговський попереду не зміркував, в чому тут
