Гра в бісер - Герман Гессе

слова. Я навряд чи зміг би обійтися без його допомоги на вищих і найвищих повторних курсах Гри — на нижчі мені шкода марнувати його знання; велика втіха спостерігати, як він аналізує пробні партії початківців, не бентежачи їх, як він виявляє їхні хитрощі, безпомилково пізнає і викриває всі наслідування чи просто декоративні оздоби, як у добре обгрунтованій, але ще непевній і невдало скомпонованій партії знаходить джерело помилок і демонструє його, наче бездоганний анатомічний препарат. Цією непідкупною прозірливістю під час аналізу й виправлення чужих партій він головним чином і здобув собі серед учнів та колег повагу, яку інакше навряд чи мав би з своєю нерівною, соромливою, боязкою вдачею. Те, що я сказав про цілком унікальну геніальність Т. як гравця в бісер, я хотів би проілюструвати одним прикладом. Ще коли ми тільки починали приятелювати і обом нам курси вже мало що могли дати з погляду техніки Гри, він якось у хвилину особливого довір’я дав мені заглянути в декотрі партії, які він тоді скомпонував. З першого ж погляду я збагнув, які вони блискучі за своїм задумом, які нові й оригінальні за стилем. Я попросив, щоб він дав мені простудіювати кілька тих чудових партій, і побачив, що їхня композиція — справжня поема, щось таке дивовижне й своєрідне, що я тут, здається мені, просто не можу не згадати про них. Ті партії були маленькими драмами, побудованими у формі майже суцільного монологу, вони відображали індивідуальне, хворобливе і водночас геніальне життя їхнього автора, немов майстерно виписаний автопортрет. У них не тільки діалектично узгоджувались і сперечалися одні з одними різні теми й групи тем, на яких грунтувалася гра і послідовність та протиставлення яких було дуже дотепне, але й синтез та гармонізація протилежних голосів були здійснені не звичайним класичним способом; навпаки, ця гармонізація часто порушувалась і щоразу, наче охоплена знемогою та відчаєм, зупинялася перед самим кінцем і нарешті завмирала в запитанні й сумніві. Через це партії Т. не тільки набували бентежного хроматизму, на який, наскільки мені відомо, досі ніхто ще не зважувався, а й ставали висловом трагічних сумнівів і зречень, образним ствердженням того, що всяке духовне зусилля сумнівне. При цьому вони були такі незвичайно гарні своєю інтелектуальністю, досконалістю технічної каліграфії, що хотілося заплакати над ними. Кожна з тих партій так щиро й ревно прагнула до свого розв’язання і, врешті, з таким благородним самозреченням відмовлялася від нього, що була наче довершеною елегією на минущість, властиву всьому прекрасному, і на сумнівність, кінець кінцем також властиву всім високим пориванням духу.

Отже, якщо Тегуляріус переживе мене чи моє перебування на посаді, рекомендую його своєму наступникові як надзвичайно делікатну й цінну людину, яка, проте, завжди перебуває під загрозою. Йому треба давати якнайбільшу волю, до його поради треба дослухатися в усіх важливих питаннях Гри. Але йому ніколи не можна доручати самостійно керувати учнями».

З роками цей незвичайний чоловік справді став другом Кнехта. Він був зворушливо відданий Кнехтові, захоплювався не тільки його інтелектом, а й чимось подібним до владності в його натурі, і багато чого з того, що ми знаємо про Кнехта, нам переказав саме він. У вузькому колі молодих гравців він, може, єдиний не заздрив своєму приятелеві, коли той отримав таке відповідальне доручення, і єдиний сприймав його від’їзд на невизначений термін як велику втрату, як глибоке, майже нестерпне горе.

Сам Йозеф, коли минув перший переляк після раптової втрати улюбленої волі, зрадів своєму новому становищу, в нього з’явилося бажання помандрувати, жадоба діяльності й цікавість до чужого світу, в який його посилали. А втім, молодого члена Ордену так зразу не відпустили в Маріафельс; спершу його на три тижні відправили в «поліцію». Так студенти величали маленький відділ в апараті Виховної Колегії, який можна було б назвати політичним департаментом або міністерством закордонних справ, якби ці назви не були надто гучні для установи з таким скромним полем діяльності. Тут Кнехтові дали урок поведінки члена Ордену поза межами Касталії; керівник цього відділу пан Дюбуа сам майже щодня приділяв йому годину часу. Справа в тому, що цього сумлінного чоловіка взяв сумнів, чи варто було доручати таку важливу місію людині, яка ще не має досвіду й зовсім не знає світу; він не приховував, що не схвалює вибору Магістра Гри, і докладав подвійних зусиль, щоб приязно й грунтовно витлумачити молодому членові Ордену, які небезпеки чигають на нього в світі і як краще від них уберегтися. Батьківська турбота, чистота намірів пана Дюбуа так щасливо збіглися з бажанням молодого члена Ордену якнайбільше в нього навчитися, що під час тих лекцій учитель щиро полюбив Йозефа Кнехта, сповнився довірою до нього і, вже цілком спокійний, відпустив його нарешті виконувати свою місію. Він навіть спробував, швидше з прихильності до Йозефа, ніж з політичних міркувань, дати йому ще й від себе одне завдання. Пан Дюбуа вже хоча б тому, що був одним із небагатьох «політиків» Касталії, належав до тієї дуже малої групи службовців, думки і студії яких в основному були присвячені державноправовим і економічним засадам подальшого існування Касталії, її стосункам із зовнішнім світом і її залежності від нього. Більшість касталійців, і службовці не менше, ніж учені й студенти, сприймали свою Педагогічну Провінцію і свій Орден як стабільний, вічний, самозрозумілий світ, про який вони, правда, знали, що він не завжди існував, що він колись виник, і виник за найтяжчого лихоліття, поволі, серед запеклих сутичок, виник наприкінці войовничої доби, з одного боку, як наслідок аскетичногероїчного самопізнання й зусиль людей духу, а з другого — як задоволення глибоких потреб змучених, знекровлених, здичавілих народів, що зголодніли за ладом, за нормою і розважністю, за законом і мірою. Вони знали це, і знали, навіщо існують усі ордени й «провінції» на світі: щоб відмовлятися від влади й від конкуренції, а зате берегти сталість і тривалість духовних основ усіх мір і законів. Та вони не знали, що такий лад не виникає сам собою, що для цього потрібна певна гармонія між світом і духом, яку завжди дуже легко порушити, що світова історія в цілому зовсім не прагне до бажаного, розумного й гарного і не сприяє йому, а хіба що як виняток інколи терпить його. Властиво, майже ніхто з касталійців не усвідомлював глибинної проблематичності свого касталійського існування, про це мали думати ті нечисленні політики, одним із керівників яких і був пан Дюбуа. Від нього, завоювавши його довіру, і отримав Кнехт перші,