Живий звук - Андрій Анатолійович Кокотюха

не можу завезти тебе додому, аби перевірити, що в темному під’їзді на тебе ніхто не чекає з уламком іржавої труби. Тому нічого не поробиш: доведеться тобі їхати зараз зі мною. Тим більше, що справи, якими я зараз займаюся, мають до твоєї сьогоднішньої, гм, пригоди пряме відношення.

— Тобто?

— Побачиш, — таємниче промовив Хмара. — То як, нічого не болить? Готовий до невеличкої пригоди?

Якщо сьогоднішній вечір вирішив приготувати мені ці пригоди, від долі не втечеш: доведеться відгукуватися на їхній поклик.

Київ я знаю непогано. Але місце, де ми зупинилися, виявилося мені зовсім не знайомим.

Хоча приблизно я собі уявляв, де ми знаходимося — Південна Борщагівка. Правда, я, водій із більш як двадцятирічним стажем, не можу собі уявити, як із Харківського, де ми попрощалися назавжди з моєю автівкою, можна дістатися на інший кінець такого міста, як Київ, за двадцять хвилин.

Хмара тиснув на газ, порушуючи навіть ті правила дорожнього руху, що діють уночі, коли машин на вулицях майже немає. Він забув про існування світлофорів, зрізав шлях тільки одному йому відомими вулицями і не звертав уваги на мої благенькі спроби дізнатися, куди ж це ми так летимо. Нарешті, пролетівши повз безкінечну, як мені здалося, бетонну стіну, що огороджувала якусь промзону, Грузин натиснув на гальма, витягнув з бардачка рацію на невеличкому гнучкому дроті, ввімкнув її. У салон увірвалося противне шипіння, крізь нього пробилося:

— Вашу мать! Вибачте, товаришу майор, але — вашу мать!

— Потім поговоримо, — спокійно відповів Грузин. — Що у вас?

— А у вас що? Зникли кудись на цілу годину!

— Оперативна необхідність, — Хмара обмежився цим поясненням. — Розпустився відділ, треба профілактику вам зробити. І якщо зараз усе накриється відповідним органом, ви в мене під гарячу руку по всіх органах отримаєте.

З його тону я зрозумів: Хмара не злиться, не ображається і навряд чи комусь «дасть по органах». Просто він бурчить, аби відволіктися від тривожних думок та краще настроїтися на поки що незрозумілу мені операцію.

— Коротше, Скліфосовський: що там у вас?

— Поки нічого. Усі на місцях. Клієнт з якогось дива пересунув зустріч на сорок хвилин, так що без вас хоч як би не починали.

— Я взагалі дав команду не починати без мене.

— Значить, час працює на вас, товаришу майор.

— Любиш ти, Карташе, язика почухати… Усе, відбій. Я на висхідній, чекайте команди. Скільки ще до часу ікс?

— Якщо знову нічого не зміниться — хвилин п’ятнадцять…

— Так «хвилин п’ятнадцять» чи п’ятнадцять хвилин?

— П’ятнадцять хвилин.

— Ось так. Дограєшся в мене, Карташе. Готовність номер один, відбій.

Вимкнувши рацію, Хмара втомлено відкинувся на спинку сидіння, повернув до мене голову.

— Ба’, як воно буває…

— Ні хера не розумію, — визнав я.

— Усе дуже просто. Он у тому скверику, — Хмара показав рукою перед собою, де, крім темряви, нічого не було, — через п’ятнадцять хвилин повинна відбутися зустріч того, хто хоче наркоту продати, і того, хто хоче купити серйозну партію. Потрібен кокс, бажано у великих обсягах, бажано — не розбодяжений. Сюди принесуть зразок товару. Якщо сподобається — замовник візьме трошки на пробу. Добре піде — налагодять безперебійне постачання. Місце і час зустрічі призначив сам продавець. Далі пояснювати чи сам уже допер?

Усе ясно.

— Покупець — ваш? — відповідь я знав наперед.

— Наш, — кивнув Хмара. — Це називається контрольна закупка. Правда, тут є один нюанс. Навіть не один, а кілька, тільки я тобі пізніше розкажу, якщо в нас усе вийде. Тебе, між іншим, уся ця історія напряму стосується.

— Яким боком?

Замість відповіді Хмара раптом подався вперед, напружився, схопив рацію.

— Карташе, чуєш мене? Почалося. Максимум уваги. Обережно.

— Бачу, товаришу майор, — прошурхотіла рація. — Ми готові… Понеслося…

Тільки тепер я нарешті помітив метрів за двадцять перед машиною Хмари якийсь рух. Мої очі вже призвичаїлися до темряви, але скажу чесно — якби Грузин не чекав чогось із того боку, я б ніколи не здогадався, що, по-перше, там є скверик, а по-друге, в тому скверику просто зараз торгують наркотиками.

Скажу більше — не вважаю себе надто старим, у тридцять п’ять чоловіки лише впевнено вступають у пору зрілості. Але саме тому я, зрілий мужчина, навіть заради можливості зробити сенсаційний репортаж не прийду після опівночі в сквер на Південній Борщагівці. У цьому пролетарському районі і вдень вештатися не особливо хочеться. Іноді мені здається, що якби Київ був Нью-Йорком, то Борщагівка могла б претендувати на право називатися нашим Гарлемом, а Південна Борщагівка — щонайменше Південним Бронксом.

У темряві блиснуло жовтувате світло. Згасло, потім знову блиснуло. Хтось подавав сигнал ліхтариком.

Ліва рука Хмари лягла на ручку дверцят. За його прикладом я теж стиснув ручку зі свого боку правицею. Тепер побите тіло вже не боліло. Перестало враз, щойно болючі відчуття змінилися іншими. Ще нічого не почалося, а я вже відчув дію сильного викиду адреналіну.

Назустріч невідомому з ліхтариком неквапом рухався інший промінчик світла. Коли вони наблизилися один до одного, другий промінчик згас, зате перший піднявся ледь угору під геометрично правильним кутом. Тепер промінчик висвітив людський силует. Мимоволі я почав рахувати про себе: «Один… два… три… чотири… п’ять… шість… сім… вісім…»

— Давай! — гаркнув Хмара, від його викрику в мене на мить заклало ліве вухо.

Світла пляма незграбно сіпнулася вгору і впала на землю — це підбили руку і вибили з неї ліхтар.

Ледь помітна тінь стрімко кинулася вперед.

Почувся голосний відчайдушний крик.

А потім із протилежного боку, мов очі нічної потвори, блимнули, розтинаючи темряву, автомобільні фари.

У їхньому світлі враз опинилися двоє чоловіків, які зійшлися в боротьбі. Ревнув мотор, фари почали швидко наближатися, щось грюкнуло — видно, машина зачепила якусь лавку.