Живий звук - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Слухай сюди, придурок кончений, і не перебивай, — сказав Тхір. — Підписи готові, написати протокол — двадцять хвилин роботи. Не дивись, що пойняті такі дикі. Зате я завжди знаю, де їх знайти, вони завжди тебе впізнають. Дуже цінні кадри. Тим більше, що ти не заперечуєш очевидні факти: наркотики в тебе знайшли. Нічиїх відбитків пальців, крім твоїх, на пакетику нема, можеш мені повірити.

— А ось як ти збирався їх передати споживачеві, — Лаваш ступив до столу, взяв мою мобілку, знайшов папку вхідних повідомлень, відкрив останнє і тицьнув трубку мені під ніс: — Що тут написано? Схема знайома: той, хто хоче купити наркоту, має телефон роздрібного дилера. О певній годині він приходить у наперед обумовлене місце і посилає есемеску. Дилер виходить, виносить товар, отримує гроші. Ти не встиг, мій колега, — він тицьнув пальцем на Тхора, — не витримав. Дуже вже хотілося йому тебе зловити. Та й не хлопчина-наркоман нам був потрібен, а той, хто торгує. Ось так ти нам і попався.

— Значить, протокольчик складемо. Для порядку білий порошок на експертизу здамо. Телефон долучимо як речовий доказ. Клуб «Слон» на районі теж має певну репутацію. Розумієш, яку? Кубельце там, Ігоре Вараво. Ну, раз ти туди прийшов, значить, знаєш усе краще від нас. Виходу в тебе нема. Пиши зізнання сам, називай прізвища своїх постачальників. Де берете наркоту, за скільки, коротше — все, що знаєш.

Звільненою рукою я витер розбите обличчя. Кров уже не йшла, на руці лишилися рожеві сліди. Помацав язиком передній зуб. Здається, цілий. Далі мовчати і тягнути час не було сенсу.

— Ми ж усі знаємо: це підстава. Ось тільки я не розумію, кому це потрібно, — промовив нарешті.

— Ти взагалі мало що розумієш, — сказав Тхір.

— Тугодум, — у тон йому додав Лаваш.

Я глянув на них знизу вгору.

— Чого зириш? Перше китайське попередження не дійшло — на тобі друге, українське.

Оп-па!

Я чекав чого завгодно.

Навіть спроба повісити на мене зберігання та розповсюдження наркотиків не так заскочила. Ось воно що. Ось звідки ноги ростуть. Мозаїка склалася моментально: я шукаю Наталю Зиму, дзвоню на її мобільний номер, називаю себе і тим самим знову засвічуюся. Мене знову вирішили попередити, тільки цього разу — не по телефону. Тоді, перед першим китайським попередженням, я засвітився біля лікарні у Феофанії, де ховається — чи утримується силою? — популярна співачка Анжела Сонцева. Тепер я викликав вогонь на себе вдруге, розшукуючи її особисту помічницю чи ким там доводиться Анжелі ця невідома мені Наталя Зима.

Якщо вже до суворих попереджень долучають міліцію, вся ця дивна історія виглядає більш серйозною, ніж я навіть уявляв. Адже, виходить, я не повинен зустрічатися і з Сонцевою, і з Зимою. Хтось дуже цього не хоче. Ну, а раз так, жодне моє слово в цій кімнаті нічого не значить. Тхір і Лаваш виконують конкретне замовлення, і вони виконають його.

— Мовчиш? — гаркнув Тхір.

— А що, є варіанти?

— Є, — вступив Лаваш. — Сідаєш за стіл, пишеш два документи. Один — щиросердне зізнання в спробі продати наркотичну речовину з метою наживи. Не тільки шпана цим грішить. Дорослі люди, такі, як ти, теж на швидкі бабки ведуться. Ну, спробував раз, потрібні гроші, попався, з ким не буває. Навіть можеш нічого більше не писати. Просто: я, такий-то, тоді-то спробував продати наркотик невідомому. Дата, підпис. Протокол вилучення наркоти підколемо до заяви і заховаємо он туди, — він показав пальцем на облуплений сейф.

— Припустімо. А який ще документ вам потрібен?

— Розписку напишеш, — знову вишкірився Тхір. — Я, такий-то, згоден співпрацювати з органами міліції на добровільних засадах.

— Так просто? — я не стримав кривої посмішки.

— Простіше навіть, ніж ти думаєш. Напишеш, підпишеш — і гуляй собі. Але якщо забудеш про нашу розмову і завтра знову почнеш пхати свого носа, куди не треба, буде біда. Спочатку факт твого затримання зафіксують у журналі. Це запросто робиться. Потім і це, і протоколи, і зізнання, і головне — твоя підписка стукача зіллються твоїм колегам. Ви, журналюги, дуже це любите. Є навіть ті, хто готовий про цю історію написати. Тоді в тебе, Ігоре Вараво, точно не буде часу займатися різними дурницями. Не скоро відмиєшся, віриш?

— Вірю, — я набрав повні груди повітря, видихнув: — Тому нічого писати не буду. Вбивайте.

Моє «вбивайте» прозвучало на диво спокійно, хоча й приречено. Хоча я ані на мить не сумнівався: ці два молодих мента охоче забуцали б мене чи когось іншого ногами в підворітні. Якщо не на смерть, то на інвалідність — так точно. У ситуації, що склалася, їхні природні руйнівні хижацькі інстинкти стримувала саме ця ситуація: вони при виконанні службових обов’язків. Аби мене справді хотіли ліквідувати, не цькували б прирученими лягавими. Не влаштовували б увесь цей спектакль. Набагато простіше підловити в під’їзді, влити в горлянку пляшку горілки і скинути або в котлован, або — із залізничного мосту під поїзд. Те, що ці двоє шарують мене у відділенні, у службовому кабінеті, та ще й не особливо намагаються зачистити кінці, за великим рахунком зв’язує обом руки.

І надає всьому, що відбувається, швидше попереджувального, профілактичного, превентивного характеру.

Ні, наслати на мене професійних убивць або не хотіли, або поки що вважали передчасним. Для чого, коли розмазати мене по стінці і заткнути рота можна цілком законними методами. Якщо, звісно, вважати такими міліцейські провокації типу підкинутих наркотиків, вибитих зізнань та інші штуки з ментівського арсеналу.

Отже, мене не вб’ють. Принаймні, не тут і не зараз.

— Убивайте, — повторив я і витримав лютий погляд Тхора.

Той гмикнув, подивився на Лаваша. Лаваш, коротко замахнувшись ногою, влупив мене в бік, а коли я завалився від удару — ще раз угатив