Живий звук - Андрій Анатолійович Кокотюха

Тхір присів біля мене, і в його погляді блиснуло щось людське.

— Слухай, я бачу, до тебе все дійшло. Для чого тобі ці пози? Усе одно тебе ніхто не бачить і не чує. Ми з колегою твої старання оцінили. Ти тримався до останнього. Гідність твоя чи що там у вас, інтелігентів, може спати спокійно. Хочеш, — він підморгнув, — я тобі на бланку довідку дам: здався після тривалих та виснажливих боїв. І тоді ти нам усе підпишеш. Годиться?

— Іди в жопу, — я відвернувся.

— Ну, в жопу то в жопу, — Тхір випрямився. — Китайські попередження, значить, не діють. Українських хочеш? Знаєш, які вони — українські національні попередження? Україна — батьківщина слонів, це ваші туалетні газети пишуть? Зараз я тебе з одним українським слоником познайомлю.

Він підійшов до облупленого сейфа, дістав із кишені ключа з ребристою борідкою, відчинив ним важкі дверцята і витягнув старий протигаз.

— Познайомся, це — слоник. Він у нас живий. Не віриш?

Лаваш зграбно перемістився за мою спину, міцно обхопив ззаду руками так, щоб голова моя трималася рівно. Тхір завченим рухом одягнув мені протигаз на голову. Мене ледве не вивернуло від суміші неприємних запахів, замішаних на старій гумі й амбре помийного відра. Аби хоч якось дихати, я зробив кілька вдихів, закашлявся — і раптом мені перекрили кисень.

Рука Тхора перетиснула дихальний гофрований шланг.

Кругле скло окулярів відразу запотіло.

Я відчув себе пірначем, який опинився під водою на надто ризикованій, не звичній для себе глибині і не може швидко піднятися на поверхню. Спроби затримати рештки повітря і посилати його в легені поступово ні до чого не привели. Я знову закашлявся, протигазна гума тут же стала вологою і обліпила мені обличчя. Смикнувшись, я змахнув вільною рукою, та чиясь нога у важкому черевикові, очевидно — Тхорова, вдарила носаком по кисті, наступила на неї зверху, притиснула до підлоги. Якщо він надавить ще трохи, з пальцями можна прощатися — розкришить нафіг.

— Як дихається? — почулося над головою.

Повітря всередині вже зовсім не було. У вухах почало шуміти та дзвеніти. Очі самі заплющувалися. До горла підступала нудота, я захрипів — і тут протигаз зняли. Повітря в кабінеті теж не можна назвати свіжим, але я з вдячністю, за яку мені тут же стало жахливо соромно, почав вдихати його, наповнювати ним легені, і слів при цьому в мене не вистачало — замість щось сказати лише розкривав рота, як викинута на берег риба.

— Як тобі наш фірмовий слоник? — запитав Тхір, не забираючи свою ногу з моєї кисті. — Будемо писати чи ще одного гукнути?

— Пі… кха…ш-ш-шов-ф-ф… у… кха-а-а… жо…пу….

— Уперед!

Протигаз знову опинився в мене на голові. Повітря знову забракло. В очах потемніло і без запітнілих скелець. Не маючи змоги і бажання далі стримуватися, я почав блювати в надії, що кати припинять екзекуцію. Але вони не поспішали, і тепер я не просто задихався, а й захлинався власною блювотою. Ще трохи — і я зомлію.

Невже вони вирішили все ж таки знищити мене в такий спосіб…

Темніє в очах. Спазми. Сморід. Стукіт у скронях. Гуп! Гуп! Гуп!

Це не скроні. Вірніше — вже не тільки в голові. Гуп-гуп-гуп — хтось грюкає у двері, вимагає негайно відчинити. Боги спустилися з небес, аби врятувати недостойного раба Свого Вараву Ігоря.

— Відчиніть негайно, вашу мать!

З мене зривають протигаз. Блювотиння виливається на підлогу, я падаю обличчям у смердючу калюжу. Здається, знову від тиску пішла носом кров. Але мене вже не займають. Я не бачу, що відбувається, просто лежу і хапаю ротом повітря.

— Що тут відбувається? Відстебніть його зараз же, придурки!

Придурки не заперечують. Лаваш вовтузиться із замком, моя закута рука звільняється від сталевого браслета. Тепер я можу сісти, допомагаючи собі руками, і нарешті підняти голову, аби подивитися на свого рятівника.

— Живий? Живий.

Переді мною, широко розставивши ноги, стоїть майор Вовка Хмара на прізвисько Грузин, власною персоною. А кажуть, чудес не буває…

Моє визволення пройшло ще швидше, ніж затримання.

Хмара просто заявив: «Я його забираю», а людина-тхір з людиною-лавашем не особливо заперечували, навіть самі повернули посвідчення, порожній гаман та мобілку. Зустрівшись поглядом із людиною-лавашем, я вирішив не вимагати назад забраних грошей. Хоча б тому, що це б затримало мене тут ще на якихось п’ять хвилин, а сил не лишилося зовсім.

По дорозі Хмара завів мене в сортир, і я швиденько змив з обличчя кров та блювоту. Тутешня вода сильно відгонила хлоркою. Чистішим себе від цього не відчув, хоча легше справді стало.

Виходячи, я навіть не озирнувся. Мені, чесне слово, не хотілося знати, куди мене привозили і що це за місце. Хмара приїхав своєю машиною. Від’їхавши на пару кварталів, він запитав, не повертаючи голови:

— Куди ти вліз?

— Поки не знаю.

— Кістки хоч цілі? У нашому департаменті їх добре вміють ламати.

— Ніби цілі, — я обережно торкнувся рукою носа. Його роздуло, здавалось, на півобличчя, та все ж таки перелому наче не було. — У вас усі такі?

— У нас, браток, усякі є. Не знаю, хто нашому черговому подзвонив і що наговорив, але мене знайшли на мобільному і сказали приблизно таке: в сто третьому твого Вараву вбивають.

— Я здогадуюсь. Тільки не знаю, чому він це зробив. Я свого рятівника тільки зі спини бачив, і то — пару секунд.

Чудес справді не буває.

Зате бувають нормальні люди. Такі, наприклад, як водій тих «Жигулів», у яких мене везли. Більше ніхто не міг за