Живий звук - Андрій Анатолійович Кокотюха
Прапорщик Данькевич кахикнув, озирнувся на паркан.
— Утекти вже ніхто нікуди не зможе. Ким би це падло не було — тепер котику звиздець. Наші хлопці, гм, собак тут пригодовують. Нас четверо таких, прикордонників. Я, наприклад, десять років у Забайкальському окремому військовому окрузі, крім усього іншого, відслужив. Коля Кагарлик ще в нас є — цей у Таджикистані. Ну, потім, звичайно, після розвалу Союзу дослужували тут, тільки…
— Забагато армійських мемуарів, Данькевич! Що там із собаками?
— А, ну так я і кажу: прикордонник без собаки — це як хохол без лички, — жваво відповів колишній прапорщик. — А хохол без лички, ви знаєте, як цеє… ну… ця… без затички…
— Ще коротше! — Хмара почав утрачати терпець.
— Собак у нас на території з півдесятка, значить. Ми їх годуємо, вони нас слухаються, заодно вночі несуть охорону. Навіть удень на чужого зуби шкірять, а серед ночі — ховайся! Можна навіть не напружуватися, краще за будь-яку сигналку спрацюють! Так що вашого гада наші песики вже кудись загнали. На свою голову він на нашу територію заскочив… Чи на свою жопу, як кому краще.
Ми з Грузином перезирнулися. Собачий гавкіт тим часом ставав усе лютішим.
— Ти можеш в разі чого забрати своїх собак? — швидко запитав Хмара.
— Без проблем, товаришу майор!
— Тоді вперед!
— Міліцію викликати? — діловито поцікавився Данькевич.
— А ми хто? — вирвалося в мене, і тепер Хмара зиркнув у мій бік із цікавістю. Справді, цікаво: кілька годин тому в ментовці його ногами топтали, тепер він себе міліціонером називає і не червоніє. Я сам не міг пояснити, чому в мене це вирвалося. Та й думати над цим не було коли — охоронець уже зник по той бік огорожі.
За дві хвилини будівельний майданчик з двох боків освітився прожекторами. Видно, Данькевич щось там натиснув, увімкнувши освітлення. Вимикав його, мабуть, аби світло спати не заважало. Коли ми зайшли на територію, охоронець уже виходив із невеличкої хатки-побутівки, так і не перевзувши капці, зате поправляючи на голові кашкета, який носять військові під час польових занять.
— Можу сирену запустити, — запропонував він.
— Собаки без сирени тут галасують, — хитнув головою Хмара. — Давай, веди, куди там.
Орієнтуючись винятково на слух, охоронець провів нас повз викопаний під фундамент котлован із вбитими на дні потворними палями, з яких хижо стирчала в різні боки арматура, пройшов до зведеного вже на три поверхи вгору остова забудови, ступив у пройму, що колись повинна стати центральним входом, кинув через плече:
— Тут буде офісний та торговельний центр, — а тоді голосно крикнув: — Альма! Гектор! Полкан! Полкан! Гектор! Альма!
Хор гавкаючих собак поменшав. А тоді з різних боків, мов у фільмі «Омен», до нас кинулися здоровенні пси. Мене ледь не збила з ніг вгодована кавказька вівчарка. Хмара сахнувся, коли повз нього югнув здоровенний кобель невідомої породи. Кудлатого собаку, який стрибнув з віконної пройми другого поверху, інакше як казковою потворою назвати було не можна. Сумішшю яких порід вона б не була, другом людини цього явного хижака я б не наважився назвати. Чотириногі сторожі радісно оточили двоногого.
— Це — Альма, — Данькевич почухав потвору за вухом, а тоді прокричав: — Ну, ти, недоумок! Давай вилазь, бо, чесне слово, піду звідси на хер чай допивати! А ти там у мене усцишся, чуєш?
— Забери собак, садюго! — почулося звідкись згори.
— Давай, давай, котику, лізь сюди! — подав голос Хмара. — Бач, яка непруха! Забіг не туди, правда?
— Та заберіть уже цих тварюк! — у голосі втікача чулася істерика.
Хмара махнув рукою Данькевичу, витягнув мобільник, почав набирати номер. Тим часом охоронець зник усередині забудови. Гавкіт зовсім припинився. Пси, що повибігали на хазяйський поклик, скупчилися за кілька кроків від нас. Потворна Альма для профілактики навіть рикнула.
— Карташ? — сказав Хмара в трубку. — Де ви там? Давайте сюди, клієнт дозріває.
Утікач вилетів до нас, мов футбольний м’яч, яким пробивають пенальті у ворота супротивника. За ним вибігли ще дві собаки, і аж тоді — охоронець, на ходу потираючи долоні. Світла тут виявилося досить, аби я розгледів, кого ж ми нарешті спіймали.
На вигляд наркодилеру було років двадцять п’ять, хоча зазвичай ділки цієї гілки наркобізнесу на кілька років молодші. Правда, якщо контрольну закупку влаштували, аби домовитися про серйозну поставку, рядового пушера[13] навряд чи прислали б. На таку оборудку мусив прийти барига з більшими повноваженнями. Так би мовити, менеджер середньої ланки наркобізнесу. Хмара рвучко скинув з його голови бейсболку із зігнутим козирком, жбурнув її собакам, і Альма, випередивши інших, першою вчепилася в трофей. Потріпавши кепку, вона випустила її на землю, втративши до неї будь-який інтерес.
Навіть тепер, коли роздивитися обличчя полоненого ми могли як слід, все одно в натовпі перехожих чи серед відвідувачів нічних клубів я б його не вирізнив. І через день, зустрівши десь на вулиці, не впізнав би. Більшість людей не має особливих прикмет і не вирізняється особливим, індивідуальним стилем одягу. Наш барига — не виняток. Він дуже просто міг загубитися як серед білого дня, так і в нічній темряві.
— Що скажеш? — спокійно запитав Хмара.
— Прямо тут? — полонений схилив голову набік.
— Тобі краще говорити тут, — у голосі Грузина брязнув метал. — Завезу до нас у контору — розмова піде зовсім інша, під протокол.
— За що заберете? — Полонений виглядав у світлі прожекторів ще переляканим, але поступово приходив до тями.
— А ти як думаєш?
Ззаду почувся рух. Я повернувся — це наспіли Карташ і Сазонов. Побачивши полоненого, Сазонов, не зупиняючись, попрямував до нього, на ходу піднімаючи для удару руку з пістолетом. Хмара в останній момент перехопив підлеглого, став між ним і баригою:
— Ша, колего, ша! За що, кажеш? — Він зміряв полоненого нищівним поглядом. — Хоча б за напад на
