Заметіль - Ганна Хома

— Ну Григорчику, ну не ворохобся, це ж вік такий, ти ж сам розумієш, незабаром шістнадцять років…

— Я не хочу, щоб в моєму домі вешталися якісь… якісь приблуди. Тут, між іншим, є що вкрасти.

— Тато, ти думаєш, що я спілкуюся зі злодіями? Ти ж його ні разу не бачив, чому ти вирішив…

— Я думаю, що ти ще замала так зі мною говорити!

— Олено, Григорію, чи ви обоє не маєте чого вчіпитися? Це я, я привела його, думаю, якщо вже мають мерзнути по під’їздах, то краще…

— Що значить, по під’їздах?!

— Твоїй дочці, між іншим, скоро шістнадцять років, в сам раз починати…

— І давно ти її вчиш таким аморальним речам?

— Оленко, не дивуйся, кожен тато мусить трохи покричати на дочку, коли вона виходить з-під контролю. Краще йди погуляй, а я поговорю з твоїм татом… про аморальність.

— Але, мам?!!

— Йди донечко, йди…

Більше тато ні разу не заводив розмови про її особисте життя. Але з того часу вона зустрічалася зі своїм хлопцем виключно поза своїм домом.

Лише один раз зрадила своїй звичці. Коли вони вирішили одружитись.

«Вона мені потрібна на все життя…»

Сергій Романович вперше за багато років проїхав на червоне світло. Слава Богу, даїшників поблизу не виявилось.

— Ви можете мені сказати, куди ми їдемо?

— Справи державної ваги, Зенику.

— Ясно, інакших справ у нас не буває. Але Діма все-таки керує обережніше.

— Тому що він керує чужою машиною, а розбити чужу машину, та ще й машину шефа — не дуже приємно.

— Щось у вас нині підозріло хороший настрій.

— Дзвонив Оленчин доктор. Олена може почати пакувати речі. Він домовився з Мюнхеном і передав мені рахунок, на який треба буде перевести гроші.

— І ми їдемо купувати квитки на літак.

— Спочатку треба виробити візу…

(Квитки на літак. Це ідея. Непогана ідея. Взяти відпустку і поїхати в Німеччину, разом з нею.)

— Сергію Романовичу…

(А чом би й ні? Хіба він не має права хоч трохи побути щасливим? Забути дім з його непроминаючими турботами, забути…)

— Ти щось хотів, Зенику?

— Ні, все чудово. Я завжди любив гасати містом просто так.

(А що потім? Зрештою, чому обов’язково треба думати про те, що буде потім.)

— Ти був правий: її сусіди з готовністю виклали мені все, що знали про неї і про її сім’ю. Її мама — життєрадісна і весела жінка, могла дати відсіч будь-кому, але швидко йшла на примирення. До речі — головний епідеміолог Львівської СЕС. Про батька всі в один голос твердять: дуже культурний, інтелігентний, освічений чоловік, чи то поет, чи то художник. Одним словом, хороша сім’я, ніяких сцен, сварок, проблем насущних… і в один день все змінюється: дочка кидається з вікна, мама помирає від інфаркту, батька з дня похорону ніхто вдома не бачить. Що скажеш?

— Що в кожного є свої скелети в шафах.

— Виявляється, в той трагічний день Олена була вдома не сама. Бабця з сьомого поверху чула в той день неймовірно голосні крики в квартирі нагорі. А сусід по площадці пригадав, що біля під’їзду з самого ранку вже чергував її «кавалер» — так він його назвав. Ніби-то колись у них з Оленкою справа йшла до одруження, а потім все обірвалось.

— Нерозділене кохання? І через це кидатись з вікна? Так це ж глупота.

— Це ще не все. Сусід тому і пригадав цього кавалера через стільки часу, що буквально вчора знову бачив його біля свого дому. І той вів себе дуже і дуже дивно.

— Посварились і… Ні, все одно глупота. Назло комусь кидатися з вікна? Не схоже це на неї, не… Ви хочете сказати, що… Оленка не сама це зробила? Що їй допомогли?

— Пройшло два роки. Той, хто це зробив, вже мусів заспокоїтись, розслабитись, повірити в свою удачу… Я закопаю його голову у своєму саду. Для удобрення грунту.

— Недарма я відчував, що у вас занадто хороший настрій для такої гнилої погоди.

— А хіба зараз не весна?

— Ні, не весна, Сергію Романовичу, і ви можете помилятись.

— Тому я взяв з собою тебе. Щоб ти не дав мені помилитись.

— То куди ж ми їдемо?

— Є у мене кілька думок після того, як я переговорив з її сусідами, лікарем і поштаркою. Усі вони, не змовляючись, згадували у розповідях про немолоду особу жіночої статі, яка начебто опікувалась Оленкою спочатку в лікарні, потім після виписки з лікарні. Поштарка бачила її, коли приносила пенсію, лікар скаржився, що посилена опіка з її боку тільки шкодить одужанню, що за одна — незрозуміло. Чи то родичка, чи просто знайома. Знову нібито ніяких слідів. Але той, хто шукає, — знаходить, навіть якщо не там, де шукає. У лікарні я зустрів психіатра, який колись консультував мене з приводу хвороби моїх дітей. Ми трохи поговорили з ним про моє життя, він спитав, що я тут роблю, і я розповів, яке розслідування зараз проводжу. Виявляється, він добре пам’ятає Оленку і те, як важко було витягувати її з того стану, в якому вона опинилась. За його словами, вона не тільки нікого чужого не підпускала до себе, вона сама себе відганяла від себе всіма можливими способами. Він нічого конкретного не міг мені сказати — або не хотів, хто тих психіатрів знає, — але на закінчення переказав історію, яку йому