Заметіль - Ганна Хома
Те ж саме, як тоді, відчуття непоправності втрати.
(Кого ж ти втратила, дівчинко? Когось дуже важливого, мабуть.)
— Вам далеко буде добиратись сюди з дому? Де ви мешкаєте?
— Ніде.
2.Це вікно нічим особливим не відзначалося: біла пластикова рама, широке підвіконня, масивна ручка, яку вона повертає і сяк і так, але вікно не піддається.
Вона квапиться, бо позаду чути кроки, від яких пітніють долоні і ручка вислизає з рук.
Вона дивується, коли ж встигли поставити пластикові вікна, якщо вона добре пам’ятає, що рами були дерев’яними, адже тільки дерев’яні рами можна забити цвяхами.
Вона шарпає раму з усіх сил, але єврозамок заїло, і цього разу вона напевно не встигне. Залишиться з цього боку вікна. Назавжди.
Аж раптом чиясь рука лягає поверх її руки, натискає на ручку — і вікно піддається легко і без спротиву. Вона переводить подих і хоче подякувати несподіваному рятівникові, але слова застрягають у горлі.
Вона НЕ ХОЧЕ на той бік вікна.
А в цей час галантно простягнута рука допомагає їй вилізти на підвіконня і легенько підштовхує у плечі.
СТРИВАЙТЕ.
ЩО Ж ВИ РОБИТЕ???
Я Ж НЕ…
…— Час прокидатися, сплюхи! Всім вставати, вмиватись і снідати! Люба, ти знову заслинилася, де ж так можна. А ти чому скинув з себе покривало, душно було, та невже?
Олена підвелася на ліжку, протираючи очі. Звуки з сусідньої кімнати занадто різко увірвалися у її сон, щоб можна було його запам’ятати.
(А якщо це не звуки винні? Якщо ти сама себе розбудила?
Кожну ніч. Одне і те ж.)
Олена встала і почала одягатись. Спочатку в неї волосся вставало дибки, коли вона чула зранку звуки з сусідньої кімнати, і вона заривалась глибше під ковдру, щоб нічого не чути.
(Чому б Тобі не вимкнути ці нестерпні звуки? Невже мені не досить моїх бід і я повинна слухати ще й чужі?)
Десь через тиждень, трохи призвичаївшись і водночас чітко і ясно усвідомлюючи, що до цього призвичаїтись ніяк не можна, вона почала вставати зранку разом з усіма і спостерігати за тим, що діється в цьому домі. І дивуватись людям, які тут мешкають.
(Признайся, Ти навмисно мене сюди привів, щоб показати наскільки мізерним і неістотним є мій біль порівняно з їхнім болем?)
І лише через три тижні вона наважилась запропонувати людям, в яких жила, свою допомогу. Можливо це означало, що вона прокидається від довгої сплячки.
(Гаразд, я визнала: Ти вмієш заганяти людей у глухі кути, але чому шляхи виходу з них обов’язково мусять бути схожими на Твій шлях?)
Якщо в сім’ї є діти — це щастя. Якщо в сім’ї є хворі діти — це боротьба за їх одужання. Якщо діти схожі на рослини, покручені, висохлі рослини, які ніколи не зацвітуть — це безнадія, повна і беззастережна.
Не можна прокинутись одного дня і почути їхній сміх. Не можна уявити собі, якими вони будуть, коли виростуть, які в них будуть сім’ї і яких вони подарують внуків своїм батькам. Не можна навіть викинути їх на вулицю, тому що це все-таки твої діти.
— Ірино Анатоліївно, я вже підігріла кашу.
— Не треба, я сама! Памперси ми поміняли, зуби почистили, а зараз ми будемо їсти, народ! Знаю, знаю, вам несила чекати, але проявіть трохи витримки і терпіння.
Витримка і терпіння. Двоє китів, на яких тримався цей дім. Десь там плавав третій кит на ім’я Любов, якого Олена несвідомо сполохала, прийнявши запрошення господаря цього дому.
(«— Якщо у вас немає, де жити, ви можете пожити в мене. Складете компанію моїй дружині. У мене принаймі є робота, я затримуюсь допізна, а вона… У нас хворі діти, і мені буде спокійніше, якщо хтось буде поруч з нею.
— Це залежить від того, скільки ви берете за квартиру, Сергію Романовичу.
— Я відраховуватиму гроші з вашої зарплатні.»)
Але господиня цього дому була впевнена, що квартирантка з’явилась тут не просто так. Ця впевненість читалась в кожному її слові, у кожній рисі змученого обличчя.
(«Я народила двох хворих дітей і побоялась народжувати третю дитину. Сергій і так занадто довго зі мною. Інший чоловік давно б покинув нас напризволяще. Але я не буду боротися за нього. Я бажаю йому щастя, з вами чи без вас.»)
Тому допомагати цій жінці було рівносильно ритуалу самоспалення.
— Хто відкрив вікно?
— Тут треба провітрити, Ірино Анатоліївно.
— Ви їх застудите, невже ви не розумієте? Їм не можна застуджуватись. Вони не зможуть ковтати і треба буде ставити зонд для годування!
— Я знаю, Ірино Анатоліївно.
— Звідки ви можете це знати? Ви всього-навсього прибиральниця. Не пхайтесь, куди вас не просять.
— Давайте так: ми вивеземо їх на вулицю, а тут повідкриваємо вікна.
— На вулиці сирість. Не чіпайте візок! І покривала не чіпайте!
І так постійно. Боротьба за кожний рух, за кожний метр площі.
— Як скажете, Ірино Анатоліївно.
— Взагалі-то провітрити не завадить. Я тільки вберу їх тепліше.
І нема права сміятись. І хочеться плакати. І не залишається часу слухати себе. Хіба якщо дуже припече.
— Що з вами?
— Зараз перейде… То ми йдемо на вулицю чи ні? Бо ваш чоловік випише мені догану, якщо я запізнюся на роботу.