Заметіль - Ганна Хома

Зате мама Віра, ніби зрозумівши, що втрачає його, почала все настирливіше вимагати, щоб він частіше бував вдома, щоб ходив з нею на закупи, щоб сидів на кухні, коли вона готує, і слухав разом з нею радіо. Вона опутувала його своєю опікою, мов павутиною.

Можливо він погодився б на роль, яку йому пропонували, (він звик слухатися старших)

але десь у глибині він все-таки не пробачив їй того, що вона його не захищала. І що більше вона намагалась його приголубити, то далі він віддалявся від неї.

Сьогодні Богдан прийшов сюди ще й для того, аби запитати «Чому?». Чому ця жінка дозволяла так над собою знущатись, навіть не пробуючи боронитись. Навіть не пробуючи боронити улюбленого сина своєї сестри.

Він зайшов у кухню і вимкнув радіо. Мама Віра подивилась на нього переляканими очима. Вона зрозуміла, навіщо він прийшов.

Не можна стати вождем, не скинувши з трону свого попередника.

Два роки назад. Сорок хвилин після кінця світу.

Ледве прийшов до свого дому. Добре, що вони жили на першому поверсі. Добре, що двері були незамкнені. Не треба було чекати на ліфт, не треба було шукати ключі.

Глибоко всередині народжувались і вмирали сльози, неспроможні знайти шлях на поверхню.

Мама Віра дивилась на нього переляканими очима.

— Що сталося, дитиночко?

Він роззирнувся, ніби вперше бачив свою кімнату, сів на ліжко і сказав, сам дивуючись звучанню своїх слів:

— Олена стрибнула з вікна. З восьмого поверху.

Мама Віра сплеснула руками.

— Боженько! А «Швидка допомога» була?

— Так.

— Ну тоді чому ми сидимо? Швидко в лікарню.

Він здивувався. Мама Віра не питала нічого зайвого і діяла так оперативно, як ніколи раніше. Викликала таксі. У лікарні посадила його у холі, а сама пішла з’ясовувати ситуацію.

— Я розберуся швидше без тебе.

Богдан не перечив. Він сидів край вікна, спостерігаючи, як на бетонній плиті голуби б’ються за крихти хліба. Накрапав дощик.

ТАМ. ПО ТОЙ БІК ВІКНА.

— О, привіт, Богдане, хіба ти сьогодні працюєш?

— Ні, — Богдан встав і потис руку Олексію, фельдшеру з іншої бригади. — Я тут… у справі.

— До речі, маю цікаву інформацію. У Москві зараз йде набір медиків за контрактом за кордон, не хочеш майнути, обіцяють непоганий заробіток?

— Ні.

— Правильно робиш, це десь у чорта на болоті, у якомусь Ємені, де живуть одні терористи і можна підчепити таку хворобу, про яку в нас і не чули. Ну, я пішов.

Богдан знову опустився на підвіконня, низьке і широке, спеціально влаштоване для тих, хто чекає, одразу забувши, про що щойно йшла мова.

— Давай ми купимо щось солодке. Мені так захотілося солодкого, не повіриш…

Він встав. Мама Віра нервово посміхнулась і пригладила тремтячою рукою волосся.

— Ну, ти ж розумієш, як ті лікарі висловлюються, проста людина не одразу і розбере… Тут такі лабіринти, я ледве знайшла…

Він мовчки чекав.

— Її не довезли. Не довезли живою.

Голубів хтось налякав і вони дружно спурхнули з площадки. На вулиці похолодало. Біля лікарні, як завжди, було багато людей і машин.

— А от і таксі, сідаємо?

Богдан зробив один крок, другий і побіг. Він біг рівномірно, не прискорюючи і не сповільнюючи темпу, спочатку вздовж доріг, потім — алеями вечірнього парку, просто створеними для того, щоб бігати. День стрімко переходив у ніч, небо закуталося у хмари, вітер бив в обличчя, змокле листя липло до підошв, і нічого не було дивного в тому, що людина, яка біжить так довго та ще й по такому небезпечному покриттю, раптом посковзнулася і впала.

Сівши на голій холодній землі, Богдан притулився спиною до дерева і охопив коліна руками.

Починався снігопад.

А були ж твої руки ніжні,

А були ж твої руки серпнем,

Тепер у долонях сніжно,

Так сніжно, що серце терпне.

Тлуми людей зібралися навколо тіла. Глухий звук удару об землю ще вібрував у повітрі. Крик ще відлунював від стін будинків запізнілим жалем.

Тіло лежало на газоні біля дерева. Ніде не було видно ані сліду крові. Руки і грудна клітка ще рухались. Ще чіплялись за життя. Люди підходили і підходили. Навіть ліхтар, здавалося, витягував свою довгу шию, щоб краще все роздивитись.

Видовище справді було вражаючим. Екстраординарним. Не схожим ні на що, бачене досі.

Воно насильницьки перехоплювало подих,

(ОСОБЛИВО, ЯКЩО УЯВИТИ)

намертво приковувало до себе погляд,

(ВИСОТУ)

ворушило волосся на голові…

(ЦЬОГО СТРИБКА.)

Якась милосердна бабуся підбігла і не знаючи що робити, почала обмацувати тіло на газоні, ніби це могло йому допомогти. Вона частково затулила його собою і все зіпсувала. Чари зникли. Залишились тлуми людей, які невідомо звідки почали сходитися одразу після…