Трохи пітьми - Любомир Андрійович Дереш

– А шо вам казали?

– Та, блін, чого нам тільки не казали. Казали, шо тута, блін, баби кругом голі ходять, ти так сидиш біля палатки, а вона, гола, підходить до тебе, так ножкою тебе в груди – піть, шоб ти на спинку ліг, і давай тебе їбати.

– Серйозно, Гера. Ми вже такі були готові… гандонів набрали – по дві пачки на брата. Водяри, вина скільки могли взяли. До всього готові були. До всього. Ну, блядь, тільки не до того.

– А шо таке?

– Та, блядь, невезуха якась. Тільки приїхали, розклали там внизу палатки, як привалюють якісь старші панки, по двадцять п'ять, по тридцять років і давай нас розводити, шо то їхнє місце. Шо вони там, бачте, щороку розкладаються, шо то їхнє місце і шо пічку з каменів теж вони виклали. «Та мені по-о-охуй, – кажу, – хто цю пічку виклав, шо вам, – кажу, – місця мало?» Коротше, як дійшло діло до драки, то нам відважили піздюлів і мусили ми аж сюди переноситися.

– Точно, – підтверджує хтось із друзяк. – Це ж такий лом – знов ці палатки розставляти!

– Перебралися ми сюди, всьо чікі-пікі. Сидимо, бухаємо, тут Сєрий прийшов, навішав нам лапші на вуха, сказав, що йому треба двадцатнік СРОЧНО. Ну, ми не відмовили, все-таки Сєрий поважна людина.

– Да-а-а, блін. Прокукали двадцятку, – знову коментує невідомий.

– Міша. Не пизди, блядь, бо ше зараз ти получиш, – Цой вже трохи заплітає язиком. – А потім дощ почався, ми набухалися всраку, а вночі просинаємося, дивимся – а ми по коліна в воді. Спальники вжопу мокрі, рюкзаки – всі промокли. Блядь, ну шо за фігня!

Цой, такий печальний, такий кумедний, закурює.

– Дай мені! – наказує Лорна, і Цой пригощає її сигаретою.

– І тут вже всьо, блін, – Цой сигаретою рисує в повітрі пряму. – Всьо пішло гладко, – ще одна рівна лінія сигаретою. – Розумієш, Герман? Гладко. Я аж сам був довольний. Пацани, блядь, ситі, палатки – сухі. Ніякого гавна. Ми вирішили, треба бухнути. І бухнули. А Артьом мені каже: давай берем пацанів і йдем о-о-он на той горб. Там тьолки-прастітутки, мені Омар розказував. Знаєте Омара? Віка киває.

– Ну от. Афіґ-ґєнний мужик, між іншим. Показав мені, як морські вузли в'язати.

– Та ти далі розказуй!

– Міша, блядь! – Цоя хитає, неначе човен в синім морі. – Міша, блядь! Я ж… я ж попереджаю. Не вийобуйся, мужик, ладно? Не вийобуйся, ладно?

– Ну тихо, тихо, – заспокоює Цоя Юраха. – Розказуй далі.

– Та хулі там. Вони самі бачили. Може, Герман не бачив. Ти не бачив, Герман? Нє?

– Ні, не бачив я, не бачив.

– Герман, – каже Цой і лізе обійматися. – Герман. Ти афіґ-ґєнний мужик, Герман.

– Гаразд, гаразд, – саджу його на місце. – Йостек теж афіґєнний. І Алік афіґєнний. Може, взагалі, афіґєнніший, ніж я і Йостек разом взяті. Правда, Алік?

– Пфавда, – плямкає Алік розбитою губою.

– Ладно, бля, всі ви тут афіґєнні. Но я вам скажу, шо саме інтересне ше попереду. У нас ше є план.

Хтось, хто випив менше, пляцнув себе по лобі. «Прид-дурок», – видавлює той, що з книжкою, і знову б'є себе по лобі.

– Шо ти сказав, бля?

– Тихо, тихо, – знову заспокоює Цоя Юраха.

– Нє, не тихо! – стріпується Лорна. – Раз є план – курим план! Все, курим план!

Чуваків, бачу, напрягає. Мабуть, мріяли покурити у дружній атмосфері, в тісному товаристві, а тут отакий облом. Остання надія, і та упала. Лорна не замовкає:

– Куримо план! Курим план!

Здійнявся гармидер. Цой почав віддавати накази по приготуванню бульбулятора, братки загуділи, обговорюючи перспективу накуритися, Йостек пробує навернути Лорну на розум:

– Нафіга тобі той план, ти вже і так п'яна.

А Лорна – Лорна взагалі више всєх – затулила вуха долонями й давай верещати:

– Курим план! Куримо план! Курим план!

– Може, нам пола? – стиха питає мене Алік і киває у бік пагорба. Ні він, ні я не маємо настрою курити. На сьогодні компанії п'яних панків мені вже досить.

– Валимо, – кажу.

Встаємо і виходимо з кола. Йостек, ображений на Лорну,

теж демонстративно йде геть. Віка залишається. Жанна теж пішла би геть, та тільки, дурепа, боїться йти наодинці з чоловіками, чи яка біда. Лорна зненацька розчехляється:

– Гей-гей, Герман! Гей, Зубастік! Геморойчик! Ви куди? А як же я?

Йостек кидає через плече:

– А ти покури собі, серденько. Може, не так страшно буде самій до нас вертатися.

Лорна таку перспективу не врахувала. Це ж справді, доведеться накуреним бабам самим повзти на гору. Крізь ніч.

– Я гукну тебе, добре? Або хай Віка по вас збігає, добре, Віка?

Віка фуркає: «Теж мені королева».

– О, Жанна по вас збігає. Збігаєш, Жанна? Жанна від такого зухвальства просто дерев'яніє:

– Та нє-еее, чого-оо я маю бігати?… – жебонить вона, але проти Лорни їй не встояти.

– Пиздуйте, пиздуйте, Жанна по вас збігає.

Алік, котрий вже відійшов метрів на сорок і, певне, вважає себе у пітьмі непомітним, показує Лорні середній палець. Несподівано та озивається:

– Я це бачила, Зубастік. Я це тобі нагадаю!

Ми вдома. Розгрібаю жарини недогарком колоди. Від приску йде приємне тепло. Нас троє, і ми мовчимо. Вуха відпочивають. Глибоко вдихаю холодне повітря. Кладу на вогонь пару гілляк і не утруднюю себе більш нічим. Облич не видно, тільки легкий інфрачервоний жар. Йостек черкає запальничкою на п'єзокристалі й розкурює свою суперлегку сигарету. Його джинси біліють у темряві. Раз по раз блисне лінза в Алікових окулярах.

Темрява.

– Вибач, – кажу я.

– Прошу?

– Я не тобі. Я до Аліка. Можливо, я був не надто тактовний сьогодні.

– Дуфниці.

– Просто… не знаю навіть таких слів. Розумієте, пацани. Я всередині себе говорю багато, гарно. Але щойно починаю говорити вголос, зразу ніби блок якийсь включається – і не можу з себе пари слів видавити. Недорікою таким стаю. А я би хотів відкритися. Все викласти перед вами. Це такий тягар, пацани.

– Ти спфобуй, не бійся. Скажи пафу слів. Далі буде легше.

– Я вбив людину, пацани.

– Я тоді працював у нічному кіоску. Продавав поповнення на мобіли. Реально вісім годин сидиш у металевому ящику. Жах. Ну і, власне, тоді й сталося це. Я був на нічній зміні. Може, була десь година друга ночі. Початок осені. Я заснув і прокинувся від шуму на вулиці. По звуках можна було здогадатися,