Трохи пітьми - Любомир Андрійович Дереш

що там кілька чоловіків серйозно сперечаються. Я тихцем виглянув у віконце і побачив двох придурків у трєніках, які трудились на районі. Вони приперли якогось мужика до дерева і погрожували йому. Я впізнав його – це був один типок із мого будинку. Він смикався, хотів вирватись, але його тримали міцно. Погрожували йому. Від нього нічого не вимагали, його просто подавляли. Я чув обривки фраз: «Я тєбя тут задушу, понял?…» І тут його дійсно один із типів почав душити. Я почув хрип і побачив у віконце, як здригається його тіло. Я не наважувався навіть дихнути. Не те, щоби вийти і допомогти бідаці. Щоб подзвонити кудись у міліцію, я навіть не мав думки. Я пересцяв по повній програмі. Нарешті я побачив, що тіло обм'якло і сповзло по стовбуру дерева. І тут один із типів подивився просто на мене, у віконце каси. «Ей, там кто-та єсть», – гукнув він. Це все було як один затяжний, страшний глюк, від якого я не міг очуняти. Вони підбігли до кіоску і почали копати у двері ногами, почали грюкати по стінах кулаками. Пхали мені крізь ґрати у віконце пляшки зі смітника і підпалений целофан. Нарешті мені вдалося затулити отвір шматком плексигласу. Я чув, один хотів тікати, а другий намагався підпалити кіоск. Вони погрожували, що знайдуть мене. А потім все стихло. Десь годину ще я вичікував і прислухався, що робиться. Я боявся, що вони могли затаїтися і пильнувати, коли я вийду на вулицю. Але вже почало світати. Коли я визирнув через шпарку назовні, нікого не було. Не було й тіла того чоловіка. Потім я довідався, що його виявили у баку на сміття зовсім поруч із кіоском. Убивць не знайшли.

Герман перевів подих і ковтнув води.

– Якби я не засцяв тоді, ми б їм надавали удвох із тим чуваком. Може, і нам би дісталося, але він би не загинув. Це точно. А я засцяв. От.

Якийсь час мовчимо. Від Германової історії мені незатишно. Я прочищаю горло і озиваюсь:

– Йди в міліцію. – Мій голос на диво здавлений. – Опиши їм тих бандитів. Може, так ти спокутуєш це…

– Ні.

– Чому?!

– Це не те. Я не зможу зробити цього.

– А ти взагалі бачиш якийсь вихід з конфлікту?

– Бачу. Покінчити життя самогубством.

– Але ж так не можна! – кажу я. – Не можна так просто… взяти і здатися!

– Слухай сюда, вумник, – огризається Герман так, що я аж лякаюся. – На тобі це не висить. Я бачу, всі ви тут любите поради роздавати направо і наліво. Але на тобі цей гріх не висить. Ти навіть не чув насправді того, що я розповідаю. Ти це зараз тільки усвідомиш, подумаєш: «Господи, хоч би зі мною такого не сталося», і забудеш із переляку. А мені ще засинати з цими думками. І прокидатися. І знову цілий день животіти. А потім знову пробувати заснути. І так щодня. По колу. З одної пітьми в іншу. Знаєш, на що це схоже? Ніби зубата чорна риба скубе в темряві твій труп.

Герман опускає голову десь між коліна і накривається з головою курткою.

Алік нахиляється вперед і промовляє:

– Герман. Послухай, Герман. Я хочу щось тобі сказати.

Герман відтуляє куртку й зирить одним оком. Потім ви-простовується. Я справді жахаюся того, що бачу. Його лице перекошене плачем, але він не вміє плакати, на його обличчі сухий болючий спазм. Алік говорить м'яко:

– Зупини на мить усі думки. Прислухайся до свого серця. Воно знає вихід. Чесний і достойний вихід.

Герман дивиться на Аліка, а потім опускає голову в долоні. Чути, як він тяжко стогне.

Тріщить вогонь. Зорі розсипалися над нашими головами. Я почуваю себе ніяково. Щоб подолати це, кидаю в погаслий вогонь пару дрібніших гілок, аби було більше світла. Потім додаю товстіших, і довкола багаття стає тепліше. Це заняття захоплює мене, тепер вогонь сильний і яскравий. Раптом Герман, ніби розбуджений полум'яним світлом, повільно піднімає голову, обводить нас темним, бездонним поглядом. У його очах такий блиск, ніби він бачить все це вперше. Герман так само повільно встає, затим поспіхом починає скидати з себе свої «гади». Скидає і шкарпетки…

– Герман, можна поцікавитись, що ти робиш?

…і байкерську шкірянку з ланцюжками, і футболку…

– Я знайшов…

Скидає штани.

– Я знайшов… – відповідає він мені, намагаючись зберегти рівновагу на одній нозі, поки скидає з себе труси. – Знайшов для себе вихід.

Тепер він повністю голий. Герман підкладає у вогонь іще пару гілок, і полум'я спалахує новим жарким життям. Кілька секунд, сперши руки в боки, Герман дивиться на багаття, а потім знову дивиться на мене своїм загадковим темним поглядом.

– Я знаю, що треба зробити, аби спокутувати вину, – і з цими словами він кидає у вогонь купу свого одягу, від чого ми на хвилину опиняємося майже у повній темряві. Але вогонь якимось дивом береться перетравлювати таку непросту їжу. При цім викидає клуби в'язкого диму.

Алік весь цей час мовчить, він сперся на свій дрючок підборіддям і дивиться, як полум'я поступово поїдає важкі нічні делікатеси. Герман, блимаючи прутнем, перегортає одежу у вогні довгою палицею.

– На, це тобі, – він кидає шкірянку в Аліка, й та, брязкаючи металевими кліпсами, падає на землю поруч.

Тільки я, здається, не розумію нічого.

– Ти можеш нормально пояснити, що ти витворяєш?

Герман розвертається до мене.

– Я йду в гори. Сам. Голий і босий. Це буде тривати десять днів.

– Одинадцять буде краще, – не відриваючись від дрючка, не розтуляючи рота, не відводячи очей від вогню, кидає Алік. – Для шамана має значення число «одинадцять».

– Але навіщо?!!

– Вмирати. Якщо природа захоче, за цей час вона встигне забрати мене. І це буде моя пожертва. Якщо природа захоче мене відпустити, вона дасть мені їжу і воду. І тоді це теж буде розплатою за всі мої гріхи. Можливо, мене розтерзають друзі-вовки, до яких я зараз піду. Можливо, я здохну із холоду. Але я це зроблю. Аріведерчі, дорогі мої.

– Аріведерчі, брате-шамане, – каже Алік і піднімає руку на прощання. – Яку тобі станцювати пісню на прощання?

– Ей, ви шо?Люди! – озиваюся я. – Ви шо, подуріли?

Герман дивиться на Аліка.

– Станцюймо на прощання щось веселе, іде? Наприклад, «Кукареллу».

– Афрік