Трохи пітьми - Любомир Андрійович Дереш
Герман перевів подих і ковтнув води.
– Якби я не засцяв тоді, ми б їм надавали удвох із тим чуваком. Може, і нам би дісталося, але він би не загинув. Це точно. А я засцяв. От.
Якийсь час мовчимо. Від Германової історії мені незатишно. Я прочищаю горло і озиваюсь:
– Йди в міліцію. – Мій голос на диво здавлений. – Опиши їм тих бандитів. Може, так ти спокутуєш це…
– Ні.
– Чому?!
– Це не те. Я не зможу зробити цього.
– А ти взагалі бачиш якийсь вихід з конфлікту?
– Бачу. Покінчити життя самогубством.
– Але ж так не можна! – кажу я. – Не можна так просто… взяти і здатися!
– Слухай сюда, вумник, – огризається Герман так, що я аж лякаюся. – На тобі це не висить. Я бачу, всі ви тут любите поради роздавати направо і наліво. Але на тобі цей гріх не висить. Ти навіть не чув насправді того, що я розповідаю. Ти це зараз тільки усвідомиш, подумаєш: «Господи, хоч би зі мною такого не сталося», і забудеш із переляку. А мені ще засинати з цими думками. І прокидатися. І знову цілий день животіти. А потім знову пробувати заснути. І так щодня. По колу. З одної пітьми в іншу. Знаєш, на що це схоже? Ніби зубата чорна риба скубе в темряві твій труп.
Герман опускає голову десь між коліна і накривається з головою курткою.
Алік нахиляється вперед і промовляє:
– Герман. Послухай, Герман. Я хочу щось тобі сказати.
Герман відтуляє куртку й зирить одним оком. Потім ви-простовується. Я справді жахаюся того, що бачу. Його лице перекошене плачем, але він не вміє плакати, на його обличчі сухий болючий спазм. Алік говорить м'яко:
– Зупини на мить усі думки. Прислухайся до свого серця. Воно знає вихід. Чесний і достойний вихід.
Герман дивиться на Аліка, а потім опускає голову в долоні. Чути, як він тяжко стогне.
Тріщить вогонь. Зорі розсипалися над нашими головами. Я почуваю себе ніяково. Щоб подолати це, кидаю в погаслий вогонь пару дрібніших гілок, аби було більше світла. Потім додаю товстіших, і довкола багаття стає тепліше. Це заняття захоплює мене, тепер вогонь сильний і яскравий. Раптом Герман, ніби розбуджений полум'яним світлом, повільно піднімає голову, обводить нас темним, бездонним поглядом. У його очах такий блиск, ніби він бачить все це вперше. Герман так само повільно встає, затим поспіхом починає скидати з себе свої «гади». Скидає і шкарпетки…
– Герман, можна поцікавитись, що ти робиш?
…і байкерську шкірянку з ланцюжками, і футболку…
– Я знайшов…
Скидає штани.
– Я знайшов… – відповідає він мені, намагаючись зберегти рівновагу на одній нозі, поки скидає з себе труси. – Знайшов для себе вихід.
Тепер він повністю голий. Герман підкладає у вогонь іще пару гілок, і полум'я спалахує новим жарким життям. Кілька секунд, сперши руки в боки, Герман дивиться на багаття, а потім знову дивиться на мене своїм загадковим темним поглядом.
– Я знаю, що треба зробити, аби спокутувати вину, – і з цими словами він кидає у вогонь купу свого одягу, від чого ми на хвилину опиняємося майже у повній темряві. Але вогонь якимось дивом береться перетравлювати таку непросту їжу. При цім викидає клуби в'язкого диму.
Алік весь цей час мовчить, він сперся на свій дрючок підборіддям і дивиться, як полум'я поступово поїдає важкі нічні делікатеси. Герман, блимаючи прутнем, перегортає одежу у вогні довгою палицею.
– На, це тобі, – він кидає шкірянку в Аліка, й та, брязкаючи металевими кліпсами, падає на землю поруч.
Тільки я, здається, не розумію нічого.
– Ти можеш нормально пояснити, що ти витворяєш?
Герман розвертається до мене.
– Я йду в гори. Сам. Голий і босий. Це буде тривати десять днів.
– Одинадцять буде краще, – не відриваючись від дрючка, не розтуляючи рота, не відводячи очей від вогню, кидає Алік. – Для шамана має значення число «одинадцять».
– Але навіщо?!!
– Вмирати. Якщо природа захоче, за цей час вона встигне забрати мене. І це буде моя пожертва. Якщо природа захоче мене відпустити, вона дасть мені їжу і воду. І тоді це теж буде розплатою за всі мої гріхи. Можливо, мене розтерзають друзі-вовки, до яких я зараз піду. Можливо, я здохну із холоду. Але я це зроблю. Аріведерчі, дорогі мої.
– Аріведерчі, брате-шамане, – каже Алік і піднімає руку на прощання. – Яку тобі станцювати пісню на прощання?
– Ей, ви шо?Люди! – озиваюся я. – Ви шо, подуріли?
Герман дивиться на Аліка.
– Станцюймо на прощання щось веселе, іде? Наприклад, «Кукареллу».
– Афрік