Трохи пітьми - Любомир Андрійович Дереш
Кілька хвилин ми нерухомо стоїмо з Аліком над яскравим багаттям. Дим віє просто в лице, виступають сльози. Двісті метрів ми подолали хвилин за двадцять. Я відчуваю себе геть вимотаним. Тіло пашить нездоровим жаром, м'язи гудуть від перенапруження, на щоці печуть подряпини. Мацаю пальцями. Відчуваю гарячі рубці й здерту шкіру. Алік постійно рухає плечем, ніби масує потягнутий м'яз. Кривить лице.
Нарешті оціпеніння спадає. Я дістаю свою ультралайтову цигарку, відкушую фільтр і спльовую його у вогонь. Глибоко затягуюся димом.
Лорна без слів іде в намет. Біля вогню залишаються четверо.
Я не помітив, де ділася Жанна. Алік пояснює, що дав їй випити барбовалу і поклав спати в намет Германа. На його думку, Жанні сьогодні варто побути подалі від декого. Я цілком погоджуюся.
Віка готова спати з Жанною. Проскакує думка розпитати, що ж усе-таки трапилося між ними у панків, але навіть не уявляю, як це сказати. Знесилений до краю… Хочу спати. Дивлюся в бік свого намету й вигукую:
– …Блін, вона ше мені зараз палатку спалить!
У наметі жевріє живе світло. Видно, Лорна запалила свічку.
– Гаразд, – кажу. – На добраніч.
Мені без ентузіазму бажають того ж. Я поспішаю до намету.
Залажу у внутрішню камеру і напорююсь, як на багнет, на Лорнин погляд. Вона забилася в куток, обклала себе нашими спальниками і лупає звідтіль зовсім дикими очима. Ну і як тепер мені спати? На голій землі? Егоїстка, блін.
Пробую вмовити її:
– Не наглій, Лорна, дай мені спальник.
Мовчить.
– Давай уже вкладатися, ніч надворі.
Відповіді нема.
– Ти чуєш мене?
Лорна дивиться десь у простір, водить очима, пильнуючи щось невидиме.
– Зараз нам усім буде піздєц.
Мене знову проймає боязкість – Лорна слів на вітер не кидає. Проте я насмішкувато заперечую:
– Шо ти гониш? Який ше піздєц?
– Демони, – каже Лорна і закушує губи. її очі бігають, ніби вивчають мене. Вона налякана, можна сказати, нашугана. її жах передається мені. Сказати відверто, то я просто дерев'янію від жаху.
– ЛЮДИ, ЗАРАЗ ПРИЙДУТЬ ДЕМОНИ З ЛІСУ! – кричить вона голосно, щоби почули всі у таборі. – ХОВАЙТЕСЯ, ПОКИ НЕ ПІЗНО! Вони прийшли по мене, – додає вже тихше.
– Та шо ти гониш, – зневажливо кажу їй. Витягаю з наплічника стару болоньєву куртку і лягаю на каримат. Задуваю свічку й скручуюся бубликом.
Лорна лягати не збирається.
– Не треба було свічку гасити, – приречено каже вона.
– Лорно, розслабся. Ніяких демонів тут немає. Тут же ж не темно. Он і вогонь ше видно через стінку.
Крізь тент пробивається жевриво ватри, цих відблисків досить, щоб розгледіти Лорнине обличчя. На стінці танцюють химерні тіні. Я зручніше вмощуюся на кариматі, тісніше до Лорниної купи спальників, щоби було тепліше хоч з одного боку. Відчуваю, як мене навіть трохи придушує ця купа спальників, раптом стає замало місця в наметі, з'являється відчуття тісняви. Лорна, певне, відчула те саме:
– Ну, куда ти пхаєшся, блядь? Чого ви мені лізете на голову? І хоча я миттю відсунувся від неї на метр, Лорна продовжує
відпихати від себе щось невидиме. Голос її дедалі більш переляканий: – Та перестаньте лізти на мене, ну скільки вас тут напхалося, суки, йдіть геть, уроди, блядь!… Шо ви на мене всі навалилися, злізьте, блядь, чуєте, злізьте з мене!…
Я зриваюся і хутко відповзаю в протилежний кут намету. Перелякано спостерігаю, як Лорна відпихає щось невидиме, явно без успіху.
– Лорна! – вигукую. – Роздуплися! Тут нікого немає!
– ЗЛІЗЬТЕ З МЕНЕ! ПЕРЕСТАНЬТЕ МЕНЕ ДУШИТИ! ЗЛІЗЬТЕ З МЕНЕ!
– Лорна! Подивися на мене! Подивися на руку! На моїй долоні є точка!
Я тикаю їй під ніс долоню, на якій має бути уявна точка, це такий психологічний прийом, але на Лорну воно не діє. Нарешті я трясу її за плечі, та так, що аж зуби в неї клацають, Лорна боляче прикушує язика, скрикує, хапається за рота руками.
– Б'ЯДЬ! БОИТЬ!– скрикує вона і з ненавистю дивиться на мене. – Пиз'уй звідси на'уй, 'об я тебе тут біуше не бачиуа!
Я не рухаюся. Лорна спльовує на долоню і підносить сплюнуте до очей. Язика тримає висолопленим.
– Куов, – вирікає вона.
Ну от, міркую, ще одна жертва нинішнього дня. Лорна лягає на бочок, накрившись трьома спальниками нараз. За хвилину вона вже сопе.
Я теж лягаю поруч, підтягую ноги до грудей, кладу кулаки під голову. Без жодних спеціальних зусиль я поволі занурююсь у сон. Кілька разів мене відвідують короткі сновидіння – наче я лежу разом із Вікою в наметі й розповідаю щось про Жанну. Уві сні Віка дивилася на мене. Вона не спала, не виглядала сонною, вона дивилася на мене лагідними очима. Наяву я б нізащо не повірив, що Віка здатна дивитися так лагідно, уві сні ж вона цілком інша. Відсвіжіла, чи то, може, помолодшала.
«Ти вже не спиш?» – спитав я. Віка гладить мене по щоці, мені приємно.
«Ні. Милуюся тобою. Мені такий сон наснився, я тобі хочу розповісти його».
«Давай», – кажу я, але розумію, що ЦЕ І Є СНОМ, і прокидаюся.
Так повторюється двічі, хоч я й перевертаюся з боку на бік, вмощуючись, аби хоч трохи поспати перед світанком. Та щоразу, тільки-но я ловлю себе на тому, що бачу про себе сон у жіночому роді, здригаюся і прокидаюся. Поки пітьма врешті не затуляє мені все.
Прокидаюся від гострого болю в скронях, хочу розплющити повіки й відчуваю дошкульну різь в очах. Витягаю затерплі руки з-під спальника. Намацую нечутливими пальцями повіки, й ті видаються зараз великими, ніби галушки. В голові моментально проносяться страхіття вчорашнього вечора з Лорною, і я здригаюся. Господи, я так молила Тебе, щоб це виявилося сном, а Ти знову зробив його дійсністю. А потім згадую того цілителя, і мені стає спокійно. Очі бачать.
Віка дивиться на мене. Вона не спить, не виглядає сонною, вона дивиться на мене лагідними очима. Вчора я б нізащо не повірила, що Віка здатна дивитися ніжно, лагідно… Сьогодні вона зовсім інша, якась відсвіжіла, чи що? Може, навіть помолодшала.
– Ти не спиш? – питаю пусто. Віка гладить мене по щоці, мені приємно.
– Ні. Дивлюсь на тебе. Мені такий сон наснився, я тобі хочу розповісти його.
– Давай.
– Мені снилося, ніби я знову маленька. Я стою на чорному камені, а довкола мене туман