Трохи пітьми - Любомир Андрійович Дереш

– Ви, блядь, подуріли… Чорна риба, блядь… – Герман рвучко встає, різкими рухами затягує шнурки на бєрцах, накидає на плече шкірянку і без жодного слова йде в напрямку лісу. Лискучий ланцюг біля пояса гучно бряжчить.

– Геро, зажди! – гукає йому Алік. – Нам не варто зараз розходитись! Можливо, сеанс іще триває!

Не обертаючись, Герман відмахується. Великими кроками він чалапає до потічка і далі бреде по воді, вгору за течією, поки ми не втрачаємо його з очей. Відриваю погляд від місця, де ще ніби висить у повітрі силует Германа, і стикаюся поглядом з Йостеком. Я кажу йому поглядом, що мені зараз охота зробити з ним. Йостек стидливо ховає очі.

Нарешті я почуваю себе жінкою, яку ніхто не смикає за поводок. Яка ходить, де хоче. Я почуваю себе так, ніби мені все дозволено. Я можу підійти до будь-якого хлопа на цій галявині й виграти його. Мене ніщо не стримує. Я проста, як природа. Я вільна, як природа. Це здається мені смішним.

– Я і є природа, дурненькі, – кажу зі сміхом. Пояснюю їм, як маленьким діткам: – Я, розумієте? Я. Це і є – природа!

Вони дивляться на мене переляканими очима. Вони сковані своїм страхом перед власною природою.

– Я і є природа! – вигукую я. Мені радісно й просторо. Я задираю голову до захмареного неба і голосно, щоб усі почули, кричу: – Я ПРИРОДА!

Цей раптовий вереск «Я природа!» сягає моїх вух і мовби добуває зі сну, в якому я плаваю після шаманського експерименту. Виявляється, я зараз іду вгору по ледь помітній стежині, протоптаній пастухами та лісорубами серед сушняку й прогнилих колод. Дно лісу завалене блідим гілляччям та чорною корою, сьогодні ліс відчужений, негостинний.

Тепер рухаюся вздовж смуги лісоповалу, наді мною відкритий простір. Ясне світло зверху в поєднанні з негостинним лісом поряд створює ефект похмурості. Просуваюся сосновим молодняком. Насадження, в якому листяні дерева трапляються тільки де-не-де, клином врізається у буковий масив. Мені глицеві ліси завжди здавалися суворими. Певне, через контрасти – то вони темні й непролазні, то прозорі, сухі й сонні. Стовбури сосен руді, лускаті. Високо над головою погляд натикається на їхні всохлі оцупки. Сосни хизуються своїми розкішними кронами хіба перед вітрами та птахами, але не звертають уваги на мешканців найнижчого ярусу.

Переміна середовища трохи допомогла моєму мозкові впоратися з навалою емоцій і спогадів, що накотилися під час Алікових біснувань. Жанна, Лорна – вони, я встиг помітити, теж дістали якісь свої переживання, щось у їхніх душах зринало на поверхню, а я не впевнений, що з ден душ підіймається добре, світле й достойне бути вічним. Після сеансу картини того одеського вечора в кіоску раз по раз поставали перед очима. Аліковий голос, усі ці шаманські фішки кидали мене в нервовий дрож. Та й зараз я відчуваю посмикування у ліктях, грудях, у паху, в ногах. Подібний ефект на мене був справив хіба спіритичний сеанс із духом покійного Джона Беленса. Тоді я насправді переконався, що такі речі існують. А це неслабо б'є по психіці.

Роблю нескладні маневри вгору-вниз, не виходячи на хребет. Рухаюсь під покрівлею лісу, за звичкою шукаю очима якісь гриби. Знайшов одного білого і тепер несу його, як талісман. Загалом маю намір вийти на Шипіт з іншого боку – взяти його своїм маршрутом у кільце.

Ступаю на невеличку, більш-менш пласку галявину. Посутенішало, це за хмарами сховалося сонце. Озираюся.

Похолодало. Розтираю вкриті сиротами передрамення. Волосся на руках напружене, прямо як шерсть. Несамохіть принюхуюся до повітря, мені вже хочеться додому, до рідних самогубців, хоча годину тому я втікав від цих придурків світ за очі. Стискаю гриба, ніби це моя остання надія на зв'язок зі світом (не знаю, звідкіля такі фатальні думки). Але от прийду я назад у табір, і кому я там зможу радісно похвалитися, якого я знайшов гарного гриба? Мені стає нестерпно шкода себе.

– Забий, мудак, – кажу собі. Бля, куди я заліз, скажіть мені хто-небудь?

Якась балка. Не знаю, може, й неправильно звати це балкою. Прорізане потоками русло потічка, тепер безводне, сухе й кам'янисте. Скелясте дно забите товстими деревами, наполовину видертими із землі. Масивні камені оброслі мохом. У сутінках, що настали так зненацька, ці брили справляють холодний візуальний ефект. Все об'ємне та нерухоме. І як тихо…

Повертаюся, починаю підйом, заважає сила тяжіння.

Ось бачу: між камінням буяє трава. Над головою темніють смереки. Вже кілька разів я встиг поміняти думку щодо того, скільки часу до настання справжньої темряви. Навіть змирився з тим, що в разі чого доведеться перекимарити десь на каменях. Але не тут, серед вітролому, від хащів якого паморочиться в голові. Не серед цієї мертвотної, могильної тиші.

Я вийшов на лісову просіку, метрів сім завширш. Минаю пару викорчуваних пнів, вони геть обросли довкола травою. Спиняюся біля одного і знову не збагну, чого мені не йметься. Надто нерухомі ці дерев'яки. Викорчі обліплені землею. Коріння нетовсте, стовбури тонкуваті – молодняк.

Дивлюся вперед, чи видно там просвіт. За моїми підрахунками, я скоро вийду на стежку, якою ходять на гору Стій.

Але замість стежки бачу щось неадекватне. Посеред просіки стоїть похмура кам'яна маса. Кліпаю очима. Примари в горах – відома справа. Та ні, блядь, стоїть собі й далі.

Кам'яний курган із навалених брил. Такі, здається, називаються дольменами. Тільки дольмен – це така кам'яна коробка, а переді мною просто купа наваленого каміння, мегаліт. Це виразно рукотворна конструкція: надто струнка. Метрів сім, а то й десять заввишки. Я здригаюся від холоду, що став відчуватися ще гостріше. Кам'яна споруда нависає наді мною. Я повільно наближаюся до неї. Повітря довкола помітно густішає.

Озираюся, і мене ошпарює перестрах. Невідь-звідки, ніби з трави, вискакує зграя сірих вовків. Дрібно-дрібно, пригинаючи морди до землі, вони стеляться, крадуться до мене.

Перша дія – кидаюся бігти до каменища. Вовки теж зриваються на рівні. На бігу оглядаюся й терпну від вигляду жовтооких сіроманців. Вдаряє думка, що все це відбувається насправді, і я чимдуж біжу до каменів. Відстань між мною й вовками скорочується так швидко, що я просто автоматично дію, як потрібно у смертельній ситуації. З розмаху вискакую на шмат породи, раз, два, вище, вище, деруся на самісінький верх кургану. Погляд униз – худющі, схожі на собак гірчичної масті потвори. Одно видряпується на камінь, і – я не вірю власним