Трохи пітьми - Любомир Андрійович Дереш
– Я гнию… гниття… мені пече… це пекло… Мені звідси не вибратися… Я була тут у снах. Я тут вже давно. І мені тут залишатися навіки…
– Якщо ти будеш слухати мене, ти виберешся назад, на світло. Мої слова ідуть у самі глибини твого «я». Віка, твоє гниття пришвидшується.
– Ні, ні, нетреба!…
– Гниття пришвидшується. Придивися до нього. Гниття – це тільки гниття. Ти мужня, ти можеш поглянути на гниття. Воно частина світу. Частина колообігу природи.
– Я не можу… я гнию живцем!
– Дивися на гниття відсторонено. Ти не є тим, що гниє. Ти є тим, що спостерігає гниття. Ти відсторонено спостерігаєш, як…
– Ріки гною, гною і крові… я не можу тут бути…
– Відсторонено спостерігаєш, як протікають ріки крові та гною. Вони просто частина світу.
– Я розсипаюся, врятуйте мене хто-небудь… Господи, врятуй мене…
– Слухай мій голос! Ти не є тим, що розсипається. Ти те, що спостерігає за розсипанням.
– Я майже вся згнила, я купа гною, я лайно! Я гній і кров! Я гидота гидот!
– Гниття підходить до завершення, але ти не лайно. Ти є те, що спостерігає лайно. Ти є те, що спостерігає гидоту гидот.
– Від мене тільки пил… Сухий пил…
– Ти є те, що спостерігає пил…
– Я ніщо… Я ніщо… мене… нема… АМЕНЕНЕМА!…
– Ти є те, що спостерігає свою відсутність.
– АМЕНЕНЕМА!!! АМЕНЕНЕМА!!!
– Ти сягла дна дзеркала душі. Ти є те, що є, і те, чого нема. Ти не є ніщо, і ти не є щось. Ти не є десь, і ти не є ніде. Тепер скажи: «Я є».
– Я… є… Я… є… Я… є…
– Скажи: «Я є. Я є воля».
– Я є… Я є воля…
– Скажи це впевнено! Вслухайся у значення цих слів і скажи це впевнено.
– Я є. Я є воля. Я є… Я є воля… Я є! Я є воля!
– Перед тобою нескінченний порожній простір. Він не має кольору. Він не має форми.
– Так. Я бачу його.
– Простір заповнюється безколірним сяйвом…
– Я бачу це безколірне сяйво.
– Безколірне сяйво стає темрявою. Темрява густішає. Зараз ти дивишся зсередини на заплющені повіки. Перш ніж ти розплющиш їх, я дам тобі нове ім'я. Воно поведе тебе по життю і буде давати силу та хоробрість. Тепер ти сильна, безстрашна істота, яка сама будує своє життя. Ти наповнюєшся енергією. Могутній приплив енергії й радості… Тебе переповнює спокійна радість і сила… Ти є та, що померла і народилася. Твоє нове ім'я, о безстрашна, я беру із санскриту. Це дуже давня мова, о безстрашна. Таких, як ти, в Індії називали «героями». І на санскриті це звучало, крикнемо хором: Vira.
– Віра!
– Звучало: Vira!
– Віра!
– Всі хором: Vira!
– Віра!
– Віра, ти сила і безстрашшя! Ти впевненість і чистота. Розплющ очі!
Я розплющую очі, і світ обдає мене з ніг до голови яскравим полум'ям зелені. Я бачу все крізь легке марево. Небо. Дерева. Все у легкому тумані, який я бачила у нескінченному порожньому просторі.
Навпроти мене сидить… пробую підібрати влучне ім'я… згадала – Алік. Він посміхається.
– Віра – шепочу я. На санскриті так називали героїв. – Я Віра, чуєте?
Я озираюся навколо. Бачу зачудовані, аж витягнуті від здивування обличчя Жанни, Лорни. Навіть похмуре, сплюснуте обличчя Германа розтягнулося під вагою відвислої щелепи. Я опускаю погляд і бачу, що зовсім гола – зовсім гола, в чім мати народила.
«В чім мати народила», – думаю я. Моя середина спокійна, як ніколи. Воїтельці без різниці, гола вона чи одягнута. Срібна паволока, яку я бачила у безмежному порожньому просторі, зараз тут, перед очима. І вона робить світ святковим.
– Дивіться, – каже Алік тим, хто навколо. – Вона навіть в йогічній асані сидить, яка називається «позою героя»!
Я посміхаюся йому. Його дитячій радості. Моя рука сама торкається шиї і не може там віднайти чогось.
– Це шукаєш? – показує Герман. В його руці нашийник. Мені хочеться забрати нашийник назад. Я знаю, що мені по-справжньому хочеться зробити з ним: закопати в землю десь У лісі, глибоко-глибоко. Мій погляд опускається нижче, я вся така плавна, як у дитинстві, коли бавилась у балет.
– Він душив тебе, і ти скинула його, – каже Герман. – Твоє обличчя було аж посиніло!
– А коли ти скинула його, то почала роздягатися, – каже Жанна. – Ось твій одяг.
– А потім ти виригала оце, – додає тихо Лорна, очі в неї круглі и величезні. Я дивлюся, куди показує Лорна, а показує вона на дві миски, з яких ми їмо. Вони заповнені якоюсь гидотою.
– Я виригала це? Не може бути!
– Бля буду, – шепоче Лорна, і в її голосі я чую захоплення. Краєм ока я заглядаю до мисок. У першій живий клубок заслинених спагеті. У другій – жовта юха впереміш із піною і кров'ю.
– Це дійсно я виригала?
– Це аскариди, – каже Лорна.
– Ні. Це душа Вітаса вийшла з тебе, – каже Алік. – Кинь сама ту гидь до вогню.
Я беру дві миски і граційно рушаю до багаття, біля якого сидить, витріщившись на мене, очкарик Йостек. Виливаю жовч у вогонь. Кидаю клубок глистів у вогонь. Вогонь шипить і поглинає.
Сідаю біля вогню і просто дивлюся в нього. Мої нутрощі світяться зсередини. Кожна моя клітинка ніби наповнюється чистим повітрям. Не хочеться робити нічого іншого, тільки сидіти біля вогню і всотувати його тепло й світло. Хтось накидає мені на спину куртку. А я дивлюсь і дивлюсь у вогонь.
До ватри підсідають мовчазні дівчата й хлопці. Алік сідає поруч на ковбичку і каже стиха Германові щось типу: може, будемо їсти? Той бурчить, що не голодний. Я відчуваю, що в Германа великий тягар на плечах.
– Германе, ти ж брехав мені тоді, правда? Ти ж не гінеколог. Навіщо ти мені брехав?
Герман опускає голову між коліна, щось тре на шкарах.
– Розкажи, чому ти такий пригнічений?
Він підіймає на мене очі, дивиться вбивчим поглядом. Потім ніби нагадує собі, де він і хто він, і гмикає. Знову ховає голову, хитає нею, ніби насилу сміється з несмішного жарту.
– Геро, не тримай це у собі, – каже стиха Алік. – Я бачу над тобою темну пляму. Вона схожа на великого зубатого сома. Він чорний. Розкажи, що це за чорна риба?
– Чорна риба? – перепитує Герман. Натужно сміється. Я відчуваю, зараз йому самотньо, як ніколи. Його лице
