Досить Катрін - Джон Грін

— Тобі ніхто по-справжньому не подобається?

Вони вже йшли лісом по вузенькій, часом непомітній стежині. Ліндсі показала на дерева:

— Ти до біса настрілявся у цей ліс, Розумахо. От буде класно, якщо ти застрелиш кабана.

— Насправді я не хочу вбивати свиню, — відказав Колін. Він читав свого часу «Павутиння Шарлотти». Тоді повторив знову: — Тобі ніхто по-справжньому не подобається?

— Ну, це перебільшення, гадаю, — відповіла вона. — Просто якийсь час тому я зрозуміла, що найкращий спосіб завоювати симпатію людини — не надто захоплюватись нею.

— Але ж ти дбаєш про багатьох людей. Старців, наприклад? — заперечив Колін.

— Ну, старці — це інше, — сказала вона, зупинилась і повернулась до Коліна, який уже засапався, видираючись за нею на пагорб. — Старці ніколи мене не дратували, я за них спокійна. Отож, старці й діти — це виняток.

Вони довгенько йшли мовчки крізь густий підлісок поміж тонких високих дерев. Підйом ставав дедалі крутішим, стежка звивисто піднімалась угору і зрештою вперлась у скельний виступ метри чотири заввишки. Ліндсі Лі Веллс сказала:

— Тепер скелелазіння.

Колін поглянув на прямовисне каміння. «Є ж на світі люди, здатні видиратися по скелях, — подумав він, — але я до них не належу».

— У жодному разі, — сказав він уголос.

Вона обернулась до нього, її щоки палали й вилискували від поту.

— Я жартую.

Ліндсі залізла на мокрий, укритий мохом валун, Колін за нею, і одразу побачив вузьку тріщину, по груди висотою, затягнуту павутинням.

— Бачиш, я взяла тебе сюди, бо ти єдиний із моїх знайомих хлопців достатньо сухоребрий. Пролізай.

Колін відсунув павутиння — вибач, Шарлотто, — повернувся боком, присів і поліз у темряву. Незабаром він уже нічого не бачив; його коліна, спина й голова упиралися в скелі. На мить він запанікував, думаючи, що Ліндсі обдурила його, заманила і покине тут у пастці. Та продовжував просуватися далі. Щось ковзнуло в нього по спині. Він скрикнув.

— Заспокойся, це я, — сказала Ліндсі. Її руки знайшли його плечі, і вона звеліла: — Зроби ще один крок.

Колін зробив і відчув, що скелі розступилися. Вона розвернула його обличчям по ходу.

— Йди далі, — наказала Ліндсі, — тепер ти можеш випростатись. Тоді її руки зникли, і він почув, як вона нишпорить по землі.

— Я тут тримаю ліхтарика, та щось не можу його… о, знайшла.

Вона вклала йому в руки ліхтарик, він помацав його і ввімкнув світло.

— Ого! — здивувався Колін.

Печера майже квадратної форми була достатньо просторою, щоб зручно лягти в будь-якому напрямку, але стояти можна було не скрізь, бо сіро-коричнева стеля прогиналась вглибині. Тут лежали ковдра, спальний мішок, кілька старих подушок і якась непідписана банка з рідиною. Колін відштовхнув її ногою.

— Бухло, — пояснила Ліндсі.

— Де ти його взяла?

— Один чувак у Денвілі гонить з кукурудзи. Без жартів. І продає всім, хто має десять доларів і здатен їх сам принести. Це Колін мені дав. Я сказала йому, що випила, та насправді принесла сюди, бо це створює атмосферу.

Колін повільно обводив ліхтариком стіни печери.

— Сідай, — сказала Ліндсі, — і вимкни ліхтарик.

Настала така непроглядна темрява, до якої очі ніколи не звикають.

— Як ти знайшла це місце?

— Просто лазила довкола. Маленькою я любила гуляти по маминій землі зі старцями. Коли вже навчалась у школі, почала мандрувати сама, і одного дня, у восьмому класі, просто натрапила на нього. Я, мабуть, сотні разів проходила повз цю скелю, нічого не помічаючи. Дивно розмовляти так із тобою, я тебе зовсім не бачу.

— Я тебе теж.

— Ми невидимі. Я ніколи не була тут із кимось. Це так незвично — бути невидимим із кимось іншим.

— І що ти тут робиш?

— Ти про що?

— Ну, тут затемно, щоб читати. Я думаю, тобі треба налобний ліхтар чи щось більше, ніж оцей ліхтарик.

— Ні, я тут просто сиджу. Коли мені бувало погано, я приходила сюди, щоб побути там, де мене ніхто не знайде. А тепер — не знаю, може, для того ж. Хочеш випити?

— Я раніше ніколи не пив.

— Смайлик «Подив».

— І ще від самогону можна осліпнути, а я зовсім не хочу бути сліпим.

— Так, якби ти більше не зміг читати, тобі був би гаплик. Та коли ще ти потрапиш до печери з самогоном? Дозволь собі трохи вийти за рамки.

— І це каже дівчина, яка не хоче ніколи виїжджати з рідного містечка.

— Відчепися. Гаразд, пляшка в мене. Кажи щось, і я піду на твій голос.

— Гм, привіт, мене звати Колін Сінґлтон, тут дуже темно, тому тобі треба йти на мій голос, хоча акустика тут справді… о, це я. Це моє коліно.

— Привіт.

— Привіт.

— Спочатку дама.

— Гаразд… А щоб тобі, на смак наче кукурудзяне зернятко запиваєш літром гасу для запальнички.

— Ти не осліпла?

— Навіть не уявляю. О’кей. Твоя черга.

— Аааааа… Кхххх… Ееее… О Господи. Наче чмокнув у губи дракона!

— Це найкумедніше з усього, що ти колись говорив, Коліне Сінґлтон.

— Раніше я був гострослов. Зараз, типу, втратив певність.

— Давай я розповім тобі одну історію.

— О, історія від Ліндсі Лі Веллс. Це про ерцгерцога?

— Ні, це про Ліндсі, але має всі складники високоякісної історії. Ти де? А, тут. Привіт. Привіт, коліно. Привіт, литко. Так от. Ми всі ходили в молодшу школу в Денвіл, і багато ґатшотських дітей трималися разом, бо інші вважали нас брудними, бідними і вошивими. Але потім, десь у третьому класі — я говорила, що була потворною — Колін із друзями почали обзивати мене собакою.

— Я ненавиджу це. Ненавиджу таких довбаних дітей.

— Правило номер один: не переривати. Отож, вони почали називати мене Лес, скорочено від Лессі.

— О, він же назвав тебе так зовсім недавно, коли ми їхали до старців!

— Так, я пам’ятаю. Повторюю ще раз: «Правило. Номер. Один». Отже, четвертий клас. І от День святого Валентина. Я дуже хотіла отримати валентинки. Я запитала в Голліс, що мені робити, і вона порадила просто написати по валентинці кожному в класі, тоді люди відповідатимуть. Голліс купила стос жартівливих валентинок із Чарлі Брауном, і я підписала по одній кожному в класі, хоч писати від руки я не дуже звикла і це забрало в мене купу часу. І що ж — як і можна було передбачити, я не отримала жодної валентинки.

Я прийшла додому дуже засмучена, але не хотіла говорити про це Голліс, просто сіла у крісло біля вікна у себе в кімнаті, мені